Глибоко під водою - Пола Хокінс

Він знову закусив губу.

— Проблема, — сказав він, і його голос знову тремтів, — у тому, що шкоди вже завдано. Я спізнився. Уже пізно робити правильні вчинки…

Він знову заплакав, але не так, як раніше. Він не скімлив, не панікував: зараз він плакав, як людина, яка втратила все, втратила будь-яку надію. Він був у відчаї, і я не міг цього стерпіти.

— Джоше, я повинен покликати твоїх батьків сюди, я повинен… — сказав я, але він учепився в мою руку.

— Ну, будь ласка, містере Таунсенде! Будь ласка!

— Я хочу тобі допомогти, Джоше. Справді. Скажи, будь ласка, що тебе так тяжко засмучує. (Я згадав, як сиджу в теплій кухні, не вдома, їм тост із сиром. Джинні була там, вона сіла поруч. «Розкажеш мені, що сталося, зайчику? Будь ласка, скажи мені». Я не сказав нічого. Ані слова. Жодного слова.)

Але Джош, навпаки, був готовий говорити. Він витер очі й висякався. Кашлянув і випростався у своєму кріслі.

— Ідеться про містера Гендерсона, — сказав він. — Про містера Гендерсона та Кейті.

Четвер, 20 серпня

Ліна

Усе почалося з приколу. Ця історія з містером Гендерсоном. Із гри. Ми вже цей номер проводили — із містером Фраєром, учителем біології, і з містером Макінтошем, тренером із плавання. Мета гри була — змусити його почервоніти. Ми пробували по черзі. Одна пробує щось відмочити, і якщо мети не досягнуто, то настає черга другої людини. Можна було робити все, що хочеш, коли хочеш, єдине правило полягало в тому, що при цьому має бути присутня ще одна людина — а то інакше факт не піддавався перевірці. Ми ніколи не залучали до цієї гри нікого більше, це була наша штука, моя і Кейті — я насправді й не пам’ятаю, хто з нас це придумав.

Із Фраєром я вийшла першою — і зробила його приблизно за тридцять секунд. Я підійшла до вчительського столу, усміхнулася йому й закусила губу, коли він пояснював щось про гомеостаз, а потім трохи нахилилася так, що в мене трохи відкрилася блузка — і готово! Над Макінтошем треба було попрацювати трохи більше, тому що він звик бачити нас у купальниках, так що навряд чи мав би збожеволіти, побачивши якийсь клаптик шкіри. Але Кейті врешті його добила: поговорила мило, сором’язливо і трішечки збентежено з ним про фільми з кунг-фу. Ми знали, що він їх любить.

А от із містером Гендерсоном вийшло зовсім по-іншому. Кейті пішла першою, бо виграла тур із містером Маком. Вона дочекалася закінчення уроків, і поки я дуже повільно збиралася, вона підійшла до його столу й сіла на край. Вона всміхнулася містерові Гендерсону, трохи нахилившись уперед, і почала говорити з ним, але він раптово відсунув стілець і встав на ноги, відійшов на крок. Вона продовжила, але уже не так старалася, а коли ми виходили, він глянув на нас так, наче розлютився. Коли я своєю чергою пробувала його засоромити, він позіхав. Що я тільки не робила: ставала близько до нього, усміхалася, торкалася волосся і шиї, кусала себе за нижню губу, а він демонстративно позіхав. Наче йому нудно на мене дивитися.

Мені просто в голову не вкладалося, як це дивитися на мене, як на порожнє місце, наче я йому геть не цікава. Мені перехотілося грати далі. З ним було неприкольно. Поводиться просто як хуйло якесь. Кейті сказала: «Ти так вважаєш?» — і я сказала, що вважаю. А вона: «Ну добре». І на тому все й скінчилося.

Я дізналася значно пізніше, через кілька місяців, що вона порушила правила. Я поняття про це не мала, тому коли Джош зайшов до мене на Валентина й розказав найсмішнішу історію, яку я в житті чула, я й написала Кейті есемеску: «Чула про твій лямур, — написала я. — КВ + МГ = ♥». Мені прийшла відповідь приблизно за п’ять секунд: «ВИТРИ ЦЕ. НЕ ЖАРТ. ВИТРИ». Я відписую: «WTF?» А вона — знову. «ВИТРИ БІГОМ. А ТО, ЇЙ-БОГУ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДУ З ТОБОЮ РОЗМОВЛЯТИ!» Боже мій, думаю. Охолонь!

Наступного ранку в школі вона на мене й не дивилася. Навіть не привіталася. Коли ми вийшли з класу, я схопила її за руку.

— Кейті! — кажу — Що ж це робиться?!

Вона мене мало в унітаз не штовхнула.

— Та що ж це за фігня? — сказала я. — Ти чого?

— Нічого! — засичала вона на мене. — Я просто вважаю, що той твій жарт — це лажа, ясно? — І вона на мене таким поглядом подивилася, який у неї ставав дедалі частіше: наче вона доросла, а я мала. — Нащо ти взагалі таке зробила?

Ми стояли в далекому кінці туалету, під вікном.

— Джош забігав у гості, — сказала я. — Каже, що бачив, як ти й містер Гендерсон стояли на автостоянці, тримаючись за руки… — І я засміялася.

Кейті не сміялась. Вона відвернулася від мене й стала біля раковини, дивлячись на своє відображення.

— І що? — Вона дістала із торби брасматик. — Що саме він сказав?

Її голос звучав дивно, не сердито, не стурбовано: вона ніби була налякана.

— Він сказав, що чекав тебе після школи і побачив вас із Гендерсоном, що ви трималися за руки… — Я знову розреготалася. — Боже ж мій, теж мені драма. Він просто вигадав байку, бо шукав приводу зайти до мене. Це ж День святого Валентина, тож…

Кейті заплющила очі.

— Господи! Ну ти, блін, і самозакохана! — сказала вона спокійно. — Ти що, серйозно думаєш, що все заради тебе робиться!

Відчуття було таке, ніби вона дала мені ляпаса.

— Що?..

Я навіть не знала, як на таке реагувати, це було зовсім на неї не схоже. Я все ще намагалася придумати, що ж сказати, і тут вона впустила свій брасматик у раковину, схопилася за неї й заплакала.

— Кейті… — Я поклала руку їй на плече, а вона заплакала ще сильніше. Я пригорнула її. — Господи, та що ж сталося? Що трапилося?

— Ти що, не помітила, — пирхнула вона, — що все стало по-іншому? Ти що, не помітила, Ліно?

Звичайно, я помітила. Вона якийсь час уже