Глибоко під водою - Пола Хокінс

Ерін подзвонила мені й повідомила: сталося правопорушення у будинку на південно-східній околиці міста — сусідка зателефонувала, сказавши, що приїхала додому й побачила розбиті вікна в будинку поряд і хлопчика на велосипеді, який їхав геть. Будинок належав одному з учителів місцевої школи, а хлопчик був чорнявий, у жовтій футболці й на червоному велосипеді. Я майже не сумнівався, що це Джош.

Знайти його було легко. Він сидів на поруччі мосту, прихиливши до нього велосипед, його одяг промок, а ноги були в патьоках бруду. Він не тікав, коли побачив мене. Він навіть, здавалося, відчув полегшення, коли зустрів мене, поводився ввічливо, як ніколи.

— Доброго дня, містере Таунсенде.

Я запитав його, чи все з ним добре.

— Ти застудишся, — сказав я, вказуючи на його мокрий одяг, і він злегка всміхнувся.

— Зі мною усе гаразд, — сказав він.

— Джоше, — промовив я, — ти часом не їздив на велосипеді на Сьюард-роуд сьогодні вдень?

Він кивнув.

— А не проїжджав часом повз будинок містера Гендерсона?

Він закусив нижню губу, м’які карі очі стали великі, як тарільчики.

— Не кажіть моїй мамі, містере Таунсенде. Будь ласка, не кажіть мамі. Їй і так досить усього.

У мене клубок став у горлі, і я проковтнув сльози. Він такий маленький хлопчик, такий вразливий на вигляд. Я схилився до нього.

— Джоше! Що ж ти там робив? Чи був ще хто-небудь з тобою? Може, якісь старші хлопці? — з надією запитав я.

Він похитав головою, але не дивився на мене.

— Там був тільки я.

— Справді? Ти певний?

Він відвів очі.

— Адже я бачив, як ти розмовляв з Ліною, коли вона вийшла з відділка, перед тим. Це до неї не стосується, чи не так?

— Ні! — крикнув він, і голос його зірвався на болісний, нещасний вереск. — Ні. Це був я. Тільки я. Я кинув камінь в його вікно. У вікно цього… покидька.

Того «покидька» він вимовив обережно, немов пробуючи слово вперше.

— Але навіщо, з чого б то було це робити?

Він зустрівся зі мною очима, його нижня губа тремтіла.

— Бо він заслужив, — сказав він. — Тому що я ненавиджу його.

Він розплакався.

— Ну ж бо, — сказав я, беручи його велосипед, — я відвезу тебе додому.

Але він учепився за кермо.

— Ні, — ридав він, — не треба! Я не хочу, щоб мама почула про це. Або тато. Їм не можна чути цього, їм не можна.

— Джоше, — я присів знову біля нього, поклавши свою руку на сідло його велосипеда, — нічого страшного. Це не так уже й погано. Ми розберемося. Чесно. Це — не кінець світу.

Від цього він зовсім завив.

— Ви не розумієте. Мама ніколи не пробачить мені…

— Та пробачить, звичайно! — Я стримав сміх. — Ну посердиться трохи, не сумніваюся, але ти нічого жахливого не зробив, не зробив нікому боляче…

Плечі в нього трусилися.

— Містере Таунсенде, ви не розумієте. Ви не розумієте, що я зробив!

Зрештою я взяв його у відділок. Я не міг придумати, що ще зробити, він би не дав мені відвезти його додому, а я не міг залишити його край дороги в такому стані. Я посадив його в кабінеті, в глибині, і заварив йому чаю, потім послав Каллі за печивом.

— Ви не можете говорити з ним, сер, — стривожено сказала Каллі. — Без супроводу дорослих не можна!

— Це не допит, — відповів я роздратовано. — Він злякався, і він ще не хоче йти додому.

Від цих слів на мене накотили спогади: «Він злякався, і він не хоче йти додому…» Я був молодший за Джоша, мені було всього шість років, і поліціянтка тримала мене за руку. Я так і не знаю, які з моїх спогадів реальні — я чув так багато історій про той час, з багатьох різних джерел, що важко відрізнити пам’ять від міфу. Але в цьому спогаді я тремтів від страху, і біля мене була поліціянтка, міцна й спокійна, вона пригортала мене до себе, немов захищаючи, а чоловіки говорили над моєю головою. «Він злякався, і він не хоче йти додому», — сказала вона. «Ви зможете взяти його до себе, Джинні? — запитав мій батько. — Зможете?» Точно. Джинні. Констебль Сейдж.

***

Дзвінок мого телефона повернув мене до тями.

— Сер!

Це була Ерін.

— Сусід з іншого боку побачив дівчинку, що біжить у протилежному напрямку. Підліток, довге волосся, джинсові шорти й біла футболка.

— Ліна. Звичайно.

— Дуже схоже. Ви хочете, щоб я пішла й забрала її?

— Поки що залиште її, — сказав я. — З неї уже досить усього. Вдалося вийти на власника — Гендерсона?

— Поки що ні. Я телефонувала, але одразу виводить на голосове повідомлення. Коли я говорила з ним раніше, він казав щось про наречену, але в мене немає її номера. Може, вони вже в літаку.

Я приніс Джошеві чашку чаю.

— Ось дивися, — сказав я йому, — нам треба зв’язатися з твоїми батьками. Мені просто потрібно дати їм знати, що ти тут, що в тебе все гаразд, добре? Я не маю казати їм жодних подробиць, принаймні зараз не буду, я просто скажу їм, що ти був засмучений, а я привів тебе сюди поговорити. Це тобі підходить?

Він кивнув.

— І тоді ти зможеш сказати мені, що тебе так засмутило, і ми звідти й почнемо.

Він знову кивнув.

— Але в якийсь момент ти все-таки поясниш мені цю історію з будинком.

Джош попивав чай, іноді гикаючи; він ще не зовсім оговтався від того сплеску емоцій. Він міцно тримав кухоль двома руками й ворушив губами, намагаючись дібрати слова. Зрештою він подивився на мене.

— Хай що я зроблю, — сказав він, — усе одно комусь від того буде погано, — потім він похитав головою. — Ні, насправді це не так. Якщо я зроблю правильно, погано буде всім, а якщо зроблю неправильно — то ні. Так же не повинно бути, правда?

— Ні, — сказав я, — не повинно. Тільки-от я не впевнений, що ти маєш рацію щодо цього. Я не можу навіть уявити собі ситуацію, в якій, якщо вчинити правильно, — усім буде погано. Одному-двом