Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті
Але тепер з’являється свіжа дилема: він не наважується тримати папір у себе. Можуть побачити, як він виходить із кімнати, і проведуть обшук. Якщо документ знайдуть у нього – це певна загибель. Можливо, у той момент він також чує звуки внизу – із будуара виходять містер Веллз і Джон. Він мусить діяти швидко. Де заховати той жахливий аркуш паперу? Уміст кошика з паперовими відходами зберігається, і в будь-якому разі його точно оглянуть. Можливості знищити листа в нього немає, і він не наважується його зберігати при собі. Інґлторп обертається і бачить – що, mon ami?
Я хитаю головою.
– За мить він порвав лист на довгі тонкі смужки і, скрутивши їх у джгутики для розпалювання каміну, поспішно засовує їх серед інших джгутиків у вазі над каміном.
Я вражено вигукнув.
– Ніхто б не подумав подивитися туди, – продовжував Пуаро. І він зміг би на дозвіллі повернутися й знищити цей єдиний доказ проти себе.
– То весь той час він був у вазі з джгутиками в спальні місіс Інґлторп, у нас під носом? – вигукнув я.
Пуаро кивнув.
– Так, мій друже. Саме там я виявив свою «останню ланку» і завдячую тим щасливим відкриттям вам.
– Мені?
– Так. Пригадуєте, ви сказали, що в мене тремтіла рука, коли я вирівнював фігурки на камінній полиці?
– Так, але я не розумію…
– Ні, а я зрозумів. Знаєте, мій друже, я пригадав, що, коли ми були там уранці, я вирівняв усі предмети над каміном. І, якщо вони вже були вирівняні, не було б потреби вирівнювати їх знову, якби між тим їх ніхто не торкався.
– Оце так, – пробурмотів я, – отже, це пояснення вашої дивної поведінки. Ви поспішили в Стайлз і виявили, що доказ іще там?
– Так, і це було змагання на час.
– Але я все ще не розумію, чому Інґлторп був таким дурнем і залишив доказ там, коли мав безліч можливостей знищити його?
– У нього не було нагоди. Я потурбувався про це.
– Ви?
– Пригадуєте, ви дорікали мені, що я довірив домочадцям конфіденційну інформацію?
– Так.
– Так от, мій друже, я бачив, що це єдиний шанс. Тоді я ще не впевнився, чи Інґлторп злочинець, чи ні, але якщо так – мислив я, – то він би не тримав папір у себе, а сховав би його десь, і, залучившись допомогою домочадців, я запобіг знищенню листа. Інґлторп уже був під підозрою, а зробивши справу публічною, я забезпечив нас послугами приблизно десяти детективів-аматорів, які невпинно наглядали за ним, і, усвідомлюючи їхню пильність, він би не наважився спробувати знову знищити документ. Отож він був вимушений покинути будинок, залишивши листа у вазі для джгутиків.
– Але, без сумніву, міс Говард мала достатньо можливостей, щоб допомогти йому.
– Так, але міс Говард не знала про існування листа. Згідно з попередньо домовленим планом вона не розмовляла з Альфредом Інґлторпом. Уважалося, що вони смертельні вороги, і поки Джона Кавендіша надійно не засудять, жоден із них не наважився б на ризиковану зустріч. Звісно, нагляд за містером Інґлторпом тривав, я сподівався, що зрештою він приведе мене до схованки. Але той виявився надто розумним, щоб дати мені таку можливість. Лист був там у безпеці, оскільки ніхто не подумав подивитися туди першого тижня, і малоймовірно, що це зробили б пізніше. І якби не ваше вдале зауваження, ми, мабуть, ніколи не змогли б притягти його до відповідальності.
– Тепер я це розумію; але коли ви вперше почали підозрювати міс Говард?
– Коли виявив, що вона збрехала під час допиту про лист, який отримала від місіс Інґлторп.
– Чому? Про що там брехати?
– Ви бачили той лист? Пригадуєте його загальний вигляд?
– Так, приблизно.
– Тоді ви пригадаєте, що місіс Інґлторп писала дуже чітким почерком і залишала великі проміжки між словами. Але якщо поглянете на дату листа, то помітите, що «17 липня» повністю відрізняється в цьому плані. Розумієте, про що я?
– Ні, – визнав я, – не розумію.
– Ви не розумієте, що той лист був написаний не сімнадцятого, а сьомого, у день після від’їзду міс Говард? «1» уписано перед «7», щоб перетворити число на «17».
– Але чому?
– Те саме я запитав себе. Чому міс Говард приховала листа, написаного сімнадцятого числа, і показала цей, підроблений. Тому що вона не хотіла показувати лист від 17-го числа. Знову ж таки, чому? І відразу в мою голову закралася підозра. Пригадуєте, я говорив, що розумно остерігатися людей, які не кажуть правду?
– І все ж, – обурено вигукнув я, – зрештою, ви надали мені дві причини, чому міс Говард не могла вчинити злочин!
– І дуже хороші причини, – відповів Пуаро. – Довгий час вони були для мене каменем спотикання, аж поки я не пригадав дуже вагомий факт, що вона й Альфред Інґлторп були двоюрідними братом і сестрою. Вона не могла б здійснити злочин без сторонньої допомоги, але, знову ж таки, це не завадило б їй стати спільницею. І, потім, та її надзвичайно сильна ненависть. Вона приховувала протилежну емоцію. Без сумніву, у них був пристрасний зв’язок задовго до того, як він приїхав у Стайлз. Вони обдумали ганебний план: йому слід одружитись із цією багатою, але досить нерозумною старою леді, умовити її написати заповіт, залишаючи всі гроші йому, а тоді досягнути своєї мети завдяки розумно продуманому злочину. Якби все пішло за їхнім планом, мабуть, вони покинули б Англію й жили разом на гроші своєї бідної жертви.
Вони – дуже хитра й безсовісна пара. Поки підозра була спрямована проти Інґлторпа, міс Говард робила приготування для зовсім іншої dénouement [30]. Вона прибуває з Міддлінґема, маючи в розпорядженні всі компрометувальні докази. На неї не падає жодна підозра. Не звертають увагу, що жінка ходить будинком. Вона ховає стрихнін і окуляри в кімнаті Джона. Кладе бороду на горище. Контролює, щоби врешті все було належним чином виявлено.
– Не зовсім зрозуміло, чому вони намагалися скинути вину на Джона, – зауважив я. – Набагато простіше звинуватити в злочині Лоуренса.
– Так, то була чиста випадковість. Усі свідчення проти Лоуренса з’явилися цілком несподівано. Це, мабуть, дуже дратувало пару інтриганів.
– Його поведінка була невідповідна, – задумливо зауважив я.
– Так. Ви розумієте, що за цим стояло?
– Ні.
– Це ж очевидно: він вірив у те, що мадемуазель Синтія була винною
