Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

«Наступний рецепт описано в підручниках.

Strychninae Sulph – gr. 1

Potass Bromide – 3vi

Aqua ad – 3viii

Fiat Mistura

За кілька годин у цьому розчині більша частина солей стрихніну осідає як нерозчинний бромід у вигляді прозорих кристалів. В Англії померла жінка, прийнявши таку мікстуру: осілий стрихнін зібрався на дні, і жінка проковтнула майже весь стрихнін з останньою дозою ліків».

– Звичайно, у рецепті доктора Вілкінза броміду не було, але пам’ятаєте, я згадував порожню коробку від снодійного з бромідом? Одна-дві таблетки, укинуті в пляшечку з ліками, ефективно спричинять випадання стрихніну в осад, як описано в рецепті, і тому його приймуть з останньою дозою. Пізніше ви дізнаєтеся, що особа, яка зазвичай наливала ліки місіс Інґлторп, робила це вкрай обережно, щоб не трясти пляшечку й залишити незбурений осад на дні.

У самій справі є свідчення того, що трагедія мала статись у понеділок увечері. Того дня шнурок дзвінка в кімнаті місіс Інґлторп було акуратно перерізано, а мадемуазель Синтія проводила вечір понеділка з друзями, тому місіс Інґлторп мала залишитися в правому крилі сама, повністю відрізана від будь-якої можливої допомоги, і померла б, найімовірніше, до того, як викликали б лікаря. Але в поспіху, щоб не запізнитися на сільську розвагу, місіс Інґлторп забула прийняти ліки, а наступного дня обідала не вдома, тому останню, фатальну дозу вона прийняла двадцятьма чотирма годинами пізніше, ніж це передбачив убивця; і завдяки цій затримці останній доказ – остання ланка ланцюга – тепер у моїх руках.

Посеред невимовного хвилювання він витягнув три тонких смужки паперу.

– Лист, написаний убивцею власноруч, mes amis! Якби його написали трохи зрозуміліше, місіс Інґлторп, своєчасно попереджена, залишилася б живою. А так вона усвідомлювала небезпеку, але не знала, як це проявиться.

У мертвій тиші Пуаро з’єднав смужки паперу і, відкашлявшись, прочитав:

Найдорожча моя Івлін!

Ти турбуватимешся, не отримавши звістки. Усе добре: замість учора це відбудеться сьогодні ввечері. Ти розумієш. Прийдуть кращі часи, коли стара жінка помре й не стоятиме в нас на шляху. Ніхто не пов’яже мене зі злочином. Та твоя ідея з бромідом – геніальна! Але мусимо бути дуже обережні. Неправильний крок…

– Тут, друзі мої, лист обривається. Певне, автору завадили, але немає ніякого сумніву в тому, хто це. Цей почерк усім нам знайомий…

Крик, що швидше нагадував зойк, розірвав тишу:

– Дідько! Як ви це знайшли?

Стілець перевернувся. Пуаро спритно відскочив убік. Швидкий рух – і його нападник гепнувся на долівку.

– Мсьє, мадам, – сказав ефектно детектив, – дозвольте представити вам убивцю, містера Альфреда Інґлторпа!

Розділ тринадцятий

Пуаро пояснює

– Пуаро, ви старий негідник, – сказав я, – так і хочеться придушити вас! Чого ви прагнули, так мене обманюючи?

Ми сиділи в бібліотеці. Декілька божевільних днів залишилися позаду. У кімнаті внизу Джон і Мері були знову разом, у той час як Альфред Інґлторп і міс Говард – під арештом. Нарешті ми з Пуаро залишилися самі та я міг заспокоїти власну все ще палючу цікавість.

Пуаро якусь мить не відповідав мені, але зрештою сказав:

– Я не обманював вас, mon ami. Щонайбільше – дозволив вам самому обманутися.

– Так, але чому?

– Ну, це важко пояснити. Розумієте, мій друже, у вас настільки чесний характер, а вираз обличчя такий щирий, що, enfin [28], приховати ваші почуття неможливо! Якби я розповів вам свої ідеї, то, щойно ви б побачили містера Альфреда Інґлторпа, той хитрий джентльмен запідозрив би, що – у вас є така виразна ідіома – «пахне смаленим»! А тоді – bonjour нашим шансам упіймати його!

– Гадаю, у мене більше дипломатичності, ніж ви вважаєте.

– Мій друже, – заблагав Пуаро, – я вас прошу, не гнівайтесь! Ваша допомога була найдорогоціннішою. Саме надзвичайна доброта вашої вдачі змусила мене трохи почекати.

– Ну, – пробурмотів я, трохи заспокоївшись, – та, гадаю, ви могли хоча б натякнути.

– Але я натякав, мій друже. Кілька разів. Ви не зрозуміли. Тепер пригадайте, чи колись я говорив вам, що вірю в провину Джона Кавендіша? Навпаки, хіба я не казав вам, що його, найімовірніше, виправдають?

– Так, але…

– І чи відразу після цього я не казав про те, як складно притягнути вбивцю до правосуддя? Хіба не було очевидно, що я говорив про двох цілком різних людей?

– Ні, – сказав я, – мені це не було очевидним!

– І знову, – продовжив Пуаро, – на початку чи не повторював я вам, що не хочу, щоб містера Інґлторпа арештували тепер? Це мало б вам щось натякнути.

– Ви хочете сказати, що підозрювали його вже тоді?

– Так. Почнемо з того, що, хто б не скористався зі смерті місіс Інґлторп, її чоловік вигравав найбільше. Навіщо далеко від цього відходити? Коли того першого дня я ходив із вами в Стайлз, то уявлення не мав, як було здійснено злочин, але з того, що знав про містера Інґлторпа, розумів, що буде важко знайти якусь прив’язку його до злочину. Прибувши в маєток, я відразу збагнув, що місіс Інґлторп сама спалила заповіт; і, до речі, ви не можете нарікати, мій друже, бо я всіляко намагався переконати вас у важливості розпаленого каміна в спальні посеред літа.

– Так, так, – нетерпляче мовив я, – продовжуйте.

– Ну, мій друже, як я й кажу, моя віра в провину містера Інґлторпа була дуже хитка. Фактично, було стільки доказів проти нього, що я майже повірив у те, що він цього не