Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

Тепер камердинер. Він сказав, що Ретчетт мав звичку приймати снодійне під час подорожей у потязі. Можливо й так, але чи приймав він снодійне тієї ночі? Пістолет під подушкою ясно говорить нам, що це не так. Ретчетт повинен був стояти на сторожі тієї ночі. Але якийсь препарат він повинен був прийняти без власного відома. Хто міг його підсипати? Або Мак-Квінн, або камердинер.

Тепер щодо свідчень містера Хардмана. Я повірив усьому, що він розповів про себе, але коли він почав говорити про те, що його найняв містер Ретчетт, його історія перетворилася на абсурд. Єдина можливість захистити Ретчетта полягала в тому, щоб провести ніч у його купе або в місці, де він точно міг бачити двері. Проте одна річ у його словах була важливою — що ніхто з іншої частини потяга не міг убити Ретчетта. Це обмежило коло підозрюваних до пасажирів вагону Стамбул — Кале. Спершу я не звернув на це суттєвої уваги, і вирішив подумати про це згодом.

Вам, напевно, відомо про слова, які я підслухав у розмові полковника Арбетнота а міс Мері Дебенхем. Дуже цікавим було те, що полковник називав її Мері та був до неї доволі близьким. Хоча він зустрів її лише декілька днів тому. Я знаю англійців такого типу, як полковник Арбетнот — навіть коли вони палко закохуються, то ніколи не роблять занадто швидких кроків до зближення від самого початку. Тому я вирішив, що вони знайомі тривалий час і лише вдають, наче нещодавно зустрілися. Також мене здивувала добра обізнаність із таким терміном «довгий дріт» щодо телефона. Хоча міс Дебенхем запевнила мене, що у Штатах не бувала.

Перейдімо до іншого свідка. Місіс Хаббард казала нам, що лежали на ліжку вона не бачила, були закриті між купейні двері чи ні, тому вона попросила це зробити міс Ольсон. Ці її слова були в абсолютною правдою, якби вона займала місце 2, 4, 12 чи інше парне місце, у яких засув знаходиться під ручкою дверей — а вона займала непарне місце — номер 3, де засув знаходиться вище ручки, і його не можна затулити своєю сумочкою. Отже, я дійшов до висновку, що такого випадку взагалі не могло бути.

Тепер я хотів би поговорити про час. Як на мене, розтрощений годинник виявився важливою річчю, зокрема, місце, де він був знайдений — у кишені його піжами, місце зовсім непридатне для зберігання таких речей. Я гадав, що годинник був туди підкладений свідомо. Злочин також не був скоєний о чверть на другу.

Чи був він скоєний раніше? Точніше, за двадцять три хвилини перша? Мій друг мсьє Бук надавав як доказ голосний крик, як розбудив мене. Проте якщо Ретчетта напоїли снодійним, він не міг кричати. Якби він мав змогу кричати, то він обов’язково чинив би певний опір, а жодних ознак боротьби ми не бачили.

Я запам’ятав, що Мак-Квінн старався зосередити мою увагу, навіть двічі(другий раз дуже явно) на тому факті, що Ретчетт не володів французькою. І я дійшов висновку, що вся ця ситуація за двадцять три хвилини перша була комедією, розіграною спеціально для мене! Таку річ із годинником проробити нескладно — вона зустрічається в багатьох детективних романах. Вони думали, що я почую й побачу цей випадок, опущу певні деталі та дійду до висновку, що якщо Ретчетт не володіє французькою, тоді голос, який лунав за двадцять три хвилини перша, не його, а Ретчетт був мертвим у той час. Проте я переконаний, що за двадцять три хвилини перша Ретчетт лежав живий і спав під дією снодійного.

Але їхня ідея спрацювала! Я відчинив двері й виглянув назовні. Чув фразу французькою мовою. І щоб я іще раз зрозумів суть цієї фрази, мені знову намагалися звернути на це увагу. Це зробив містер Мак-Квінн. Він сказав: «Пробачте, містере Пуаро, але це не міг бути Ретчетт. Він не знає французької.»

Отже, яким був справжній час убивства? І хто його вбив?

На мою думку — хоча це лише думка — Ретчетт був убитий близько другої години, в останню годину, яку сказав лікар.

Щодо того, хто його убив…

Він зупинився, поглянувши на присутніх. Уся увага була прикута до нього. У залі стояла така тиша, що можна було б почути як падає голка.

Він повільно продовжив.

— Мені було дуже складно вести цю справу проти когось із цього потяга, тому що в кожному випадку людина мала алібі, причому від особи, найменш для цього підходящої. Таким чином, Мак-Квінн і полковник Арбетнот зробили алібі один одному — двоє людей, зовсім різних, між якими аж ніяк не могло бути знайомства раніше. Те ж саме було з англійським камердинером і італійцем, між леді зі Швеції та дівчиною-англійкою. Я сказав собі: це неможливо — вони не можуть бути усі в цього замішані!

Потім, месьє, я побачив прозріння. Вони всі в цьому замішані. Для стількох людей, пов’язаних зі справою Армстронгів, подорож одним і тим же поїздом була не просто дивною: це було неможливо. Це не був випадок, а задум. Я пригадав фразу полковника Арбетнота щодо суду присяжних. Суд присяжних складається з дванадцяти осіб — було дванадцять пасажирів — Ретчетту нанесли дванадцять ран. І річ, яка мене так довго турбувала — чому в такий період року вагон Стамбул — Кале повністю заповнений — отримала елементарне пояснення.

Ретчетт уник правосуддя в Америці. Ні в кого немає сумнівів — він винен. Я уявив собі суд присяжних із дванадцяти осіб, які присудили його до смерті і які в зв’язку з жорстокістю вирішили стати його катами. І, згідно цього припущення, уся справа відкрилася для мене.

Я бачив її наче прекрасну мозаїку, в якій кожна людина грала свою певну роль. Усе булло так влаштовано, що коли підозра падала на когось одного, свідчення іншого або інших виправдовували його і ще більше заплутували справу. Свідчення Хардмана були важливими для того, щоб ніхто не міг підозрювати когось зовні. Пасажири стамбульського вагону були в безпеці. Кожна хвилина їхнього перебування була спланована заздалегідь. Загалом, уся ця справа повинна була мати вигляд головоломки, в якій кожна нова деталь замість прояснювати ще більше заплутувала справу. Як зауважував мсьє Бук, справа