Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Чом би й ні — вашої вини в тому не було.
— Була вина чи не була — але який резонанс! Там далеко, містере Пуаро, у мене була хороша, добре оплачувана посада. Я не хотіла цим усім ризикувати.
— Мені, мадемуазель, краще судити, ніж вам.
Вона знизала плечима.
— Наприклад, ви не могли мені допомогти в ідентифікації?
— Про що це ви?
— Чи таке можливо, що ви не впізнали графиню Андреній, молодшу сестру місіс Армстронг, яку ви навчали в Нью-Йорку?
— Графиню Андреній? Ні, — вона закивала головою. — Це може здатися дивним для вас, але справді я її не впізнала. Коли я її знала, вона була не така доросла. Це було більше трьох років тому. Правда, що графиня нагадувала мені когось, це мене бентежило. Вона виглядає зовсім інакше — я б ніколи не знайшла подібності з тією американською школяркою. Одного разу, коли я заходила у вагон-ресторан, поглянула на її одяг, а не на обличчя. — Вона всміхнулася. — Жінки таке можуть! Потім я поринула у власні клопоти.
— Ви так і не розповісте мені свій секрет, мадемуазель?
Голос Пуаро звучав дуже переконливо.
Вона стишено відповіла: «Я не можу, не можу.»
І раптом вона опустила лице додолу до протягнутих рук і заридала в усю міць.
Полковник підскочив і незграбно став позаду неї.
— Я… подивіться сюди…
Він зупинився і люто поглянув на Пуаро.
— Я переламаю кожну кістку вашого нікчемного тіла, ви, брудний нікчема.
— Мсьє, — запротестував мсьє Бук.
Арбетнот повернувся до дівчини. «Мері, заради всього святого…»
Вона відсахнулася. «Нічого. Я в нормі. Більше вам нічого від мене не потрібно, мсьє Пуаро? Якщо так, то ви знаєте, де мене знайти. О, що я з собою наробила!» — з цими словами вона вискочила з вагону-ресторану.
Арбетнот, перед тим, як піти за нею, кинув оком на Пуаро.
— Міс Дебенхем до цієї справи не має ніякого відношення, ви мене чули? Якщо хтось її потурбує, буде мати справу зі мною. — Широким кроком він вийшов із вагону.
— Приємно бачити розлюченого англійця, — сказав Пуаро. — Вони такі кумедні. Коли їх переповнюють емоції, вони не можуть стримати слів.
Але мсьє Букові було не до емоційності англійців. Його переповнювало захоплення своїм товаришем.
— Друже, ви дивовижні! — прокричав він. — Ще одне правильне припущення.
— Неймовірно, як ви до такого додумуєтеся, — захоплено сказав лікар Константин.
— Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.
— Як?
— Пам’ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов’язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.
— Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.
— Саме так. Висока жінка середнього віку — повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якась ім’я, у неї почали несвідомо з’являтися певні асоціації. Пам’ятаєте, вона назвала ім’я міс Фрібоді.
— Так.
— Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.
— Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?
— Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.
— Святі небеса! — несамовито промовив мсьє Бук. — Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?
— А це те, — сказав Пуаро, — що нам потрібно дізнатися.
8
Подальші цікаві відкриття
— Тепер уже нічого мене не здивує, — сказав мсьє Бук.
— Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов’язані із сім’єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.
— Доволі прониклива думка, — відповів Пуаро. — Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.
— Ще одна з ваших геніальних здогадок?
— Саме так.
— Це насправді дуже дивний випадок, — зауважив лікар Константин.
— Ні, один із звичайних.
Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. «Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…». Він раптом затих.
У цей час Пуаро казав одному із офіціантів покликати АнтоніоФоскареллі.
Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.
— Чого вам треба! — сказав він. — Мені більше нічого вам сказати, нічого — ви почули? Заради Бога… — Він ударив кулаком по столу.
— Так, ви маєте дещо нам розповісти, — сказав Пуаро. — Правду!
— Правду? — Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.
— Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.
— Ви говорите, як американська поліція. «Говори правду, — ось що вони кажуть, — говори правду».
— Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?
— Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене — їм забракло доказів.
Пуаро тихо сказав: «Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?»
Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.
— Якщо ви знаєте — тоді чому запитуєте?
— Чому ви збрехали сьогодні вранці?
— Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.
— Можливо вас засудили за те, що ви насправді скоїли?
— Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив із купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.
Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: «Дуже добре. Можете йти.»
Фоскареллі на хвильку затримався. «Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!»
— Я сказав, що ви можете йти.
— Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…
—
