Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

— Була ж іще одна жертва, мадам? Скажімо так, непряма.

— Бідолашна Сюзанна? Так, я зовсім за неї забула. Поліція підозрювала її, думала, що вона має до цього якесь відношення. Можливо, якесь і мала — проте не зі своєї вини. Думаю, що вона випадково про щось обмовилася, наприклад, коли Дейзі виходить на прогулянку. Вона не змогла цього собі пробачити — вважала себе винною. — Графиня здригнулася. — Вона викинулася з вікна. Який жах! — вона обхопила обличчя руками.

— Якої вона була національності?

— Французка.

— Яке було її повне ім'я?

— Чесно кажучи, не пригадую. Ми завжди називали її Сюзанною. Мила, весела дівчинка. Вона була такою прив'язаною до Дейзі.

— Вона була помічницею няні, так?

— Так.

— А хто була нянею?

— Зі спеціальної школи. Прізвище Штенґельберг. Вона дуже любила Дейзі… І мою сестру.

— Тепер, мадам, я хочу, щоб ви добряче подумали перед тим, як відповісти. Серед осіб, які перебуваютьу цьому потязі, ви когось упізнаєте?

Вона вирячилася на нього. «Я? Ні, нікого».

— А княгиню Драгомирову?

— А, її. Я знаю її, аякже. Я думала, що ви мали на увазі когось з тих часів.

— Так і є, мадам. Подумайте ще раз. Пам'ятайте, що пройшло багато років. Люди могли дуже змінитися зовні.

— А за вами — ви тоді були ще зовсім юною — хтось наглядав?

— О, так, у мене була тиранка — вона водночас була й секретаркою Соні. Англійка чи шотландка, рудоволоса.

— Яке було її ім'я?

— Міс Фрібоді.

— Молода чи старшого віку?

— Для мене вона була старою. Хоча думаю, зараз їй близько сорока років. Також за моїм одягом наглядала Сюзанна.

— Більше в домі нікого не було?

— Інші слуги.

— І ви певні, мадам, що не впізнаєте в потязі більше нікого?

Вона серйозно відповіла: «Ні. Нікого не впізнаю.»

5

Ім’я княгині Драгомирової

Коли граф і графиня вийшли, Пуаро поглянув на своїх супутників.

— Бачите, — сказав він, — у нас є прогрес.

— Прекрасна робота, — радо відповів мсьє Бук. — Зі свого боку, я б ніколи не міг запідозрити графа та графиню Андреній. Мушу визнати, я просто їх випускав з уваги. Думаю, тепер немає сумнівів, що вона вчинила злочин? Це дуже сумно. Хоча, ніхто її не відправить на смерть. Є менш суворе покарання — декілька років в’язниці — цього буде достатньо.

— Тобто, ви впевнені в тому, що вона винна?

— Друже, безсумнівно. Думаю, що єдине, що вам необхідно зробити — гарно описати всі деталі, поки ми знаходимося в заметі та не приїхала поліція.

— І ви не довіряєте словам графа — вельми шанованої людини — що його дружина невинна?

— Друже, насправді, що інше він міг іще сказати? Він палко кохає свою дружину та хоче її врятувати! Йому гарно вдалося збрехати — дуже вишукано. Але що це, якщо не брехня?

— Ну, знаєте, у мене є безглузда думка, що це правда.

— Ні, ні. Пам’ятаєте, носовичок. У ньому вся суть.

— О, я забув про носовичок! Пам’ятаєте, я казав, що є лише двоє людей — імовірних його власників?

— Все одно…

Мсьє бук затих. Двері відчинилися, і у вагон-ресторан увійшла княгиня Драгомирова. Вона підійшла, і троє чоловіків здійнялися на ноги.

Вона почала говорити до Пуаро, не помічаючи решти.

— Гадаю, мсьє, — сказала вона, — що мій носовичок у вас.

Пуаро виглядав в очах двох джентльменів переможцем.

— Це він, мадам?

Він протягнув їй невеличкий квадратний шматок сатину.

— Так, це він. У куті мій ініціал.

— Пробачте, княгине, це ж літера Н, — сказав мсьє Бук. — Ваше ім’я — Natalia.

Вона кинула на нього холодний погляд.

— Це правда, мсьє. Але на моїх носовичках ініціали стоять кирилицею. Літера N кирилицею пишеться Н.

Мсьє Бук відступив назад. Щось у цій жінці було таке, що хвилювало й бентежило його водночас.

— Вранці ви нам нічого не сказала, що це ваш носовичок.

— Ви мене й не запитували, — сухо відповіла вона.

— Сідайте, мадам, — сказав Пуаро.

— Із задоволенням.

— Вам більше не потрібно через це так перейматися, — продовжила вона. — Знаю, що наступним вашим питанням буде — як мій носовичок потрапив у купе покійника! Моя відповідь проста — я не знаю.

— Справді не знаєте?

— Абсолютно.

— Вибачте, мадам, але як ми можемо довіряти вашим словам? — різко промовив Пуаро.

Княгиня Драгомирова презирливо відповіла. «Думаю, ви маєте на увазі те, що я не розповіла, що Хелена Андреній насправді сестра місіс Армстронг?»

— Насправді, ви нам збрехали.

— Саме так. І зробила б це ще раз. Її мати була моєю подругою. Я знаю, месьє, що таке відданість — до друзів, до сім’ї.

— І ви не хочете зробити так, щоб справедливість перемогла?

— У цьому випадку справедливість уже перемогла.

Пуаро нахилився до неї.

— Зрозумійте мене, мадам. У випадку з носовичком, як ми можемо бути певні, що він дійсно ваш? А не ви вигороджуєте доньку своєї подруги?

— Я вас розумію. — Її обличчя видало усмішку. — Месьє, це можна легко довести. Я дам вам адресу людини в Парижі, яка робить ці носовички. Лише покажіть йому й він розповість, що він був зроблений на моє замовлення декілька років тому. Носовичок мій.

Вона піднялася.

— У вас іще є питання до мене?

— Ваша покоївка, мадам, впізнала цей носовичок, коли ми їй його показували вранці?

— Повинна була б. Вона бачила й нічого не сказала? Це лише доводить її відданість.

Легко кивнувши головою, вона вийшла з вагону-ресторану.

— Отже, це її, — промимрив Пуаро. — Я помітив хвилювання, коли запитав покоївку, знає вона, кому належить носовичок. Вона не знала, зізнаватися, що це княгині. Насправді, це мене й наштовхнуло на думку.

— Ах! — скрикнув, жестикулюючи руками, мсьє Бук. — Жахлива жінка, насправді!

— Чи могла вона убити Ретчетта? — звернувся Пуаро до лікаря.

Він негативно закивав головою.

— Ці рани — одна нанесена з великою силою, глибоко проникла в тіло, не могла бути нанесене такою слабкою істотою.

— А інші, слабші?

— Слабші, так, могла.

— Я от про що думаю, — сказав Пуаро. Про випадок ранці, коли я попросив її