Не гальмуючи. В полюванні на тебе - Єва Райн

***

Ніка пробиралась поміж дерев якомога тихіше.

Звір… зараз вона теж в якійсь мірі була звіром, що вийшов на полювання. На іншого звіра. Вона відчувала, що з цього поєдинку живим вийде тільки один. Адреналін туманив очі, але загострював всі інші чуття.

Страх… Звісно він був, але сидів дуже глибоко. З чим-чим, а з ним Ніка боротись добре вміла. 

Не вміла тільки з гнітючим почуттям провини, що скільки часу втратила і відпустила жертву з убивцею, а також з фантазією, що малювала картинки одну страшнішу за другу. 

Ліс не видавав своїх. А вбивця став вже для нього таким. Певно, днював і ночував тут, знав, де найглухіші зарослі, і знав, що байкерів сьогодні тут не буде, бо ж всі поїхали на зустріч до Вовків… Звісно знав, він же був один з них, хоч і не мав ще нашивок клубу! 

Єдине, що поки незрозумілим здавалось Ніці, це мотив. Чому саме Киця? Чому він полював саме на неї? Певно, щось можна було б зрозуміти, промоніторши його прізвище і дізнатись більше, але зараз часу на це Ніка вже не мала. 

Хрусткий звук гілки під ногами пролунав як постріл та затих. І Ніка притихла,  прислухаючись. Сліди шин то з'являлись на більш-менш глинистому відрізку, то зникали на просипаних хвоєю просіках. 

Глухий чи то скрик, чи то стогін враз змусив серце Ніки вилітати з грудей. На мить вона, наче вгамовуючи, притисла руку до нього. Пелена туману враз спала, всі чуття загострились до болю в тілі. 

Крок, ще крок… 

Кицю, Кицю, тільки тримайся! 

Зараз Ніка ладна була замінити дівчину собою, аби тільки гнітюча провина так боляче не стискала горло… 

Але, звісно, здаватись просто так вона не збиралась. Доведеться психу помучитись, а може й самому стати жертвою!

***

Судячи по тому, як вільно почувався Крис тут, на глухій галявині, він не чекав гостей. Ніка побачила і його, і мотоцикл, і Кицю, що лежала просто на пожухлій хвої, як тільки ступила ще кілька кроків і вчасно зупинилась за лапатою старющою ялиною. 

– Чому, Крис? Чому? – тихо шепотіла Киця, витираючи кров з розбитої губи плечем. Її руки були зв'язані за спиною.  

“Жива!” – полегшено видихнула Ніка. 

Крису теж дісталось. Киця, як справжня дика кішка, прикрасила його обличчя рядом подряпин, на скулі хлопця наливався великий синець, а рукав куртки зі шкірзаму був майже відірваний. 

– Ти маєш заплатити за те, що накоїла. Через тебе загинула моя мати! 

– Я ж нічого не зробила! – спробувала заперечити Киця, та Крис опустився просто на землю поряд з нею, взяв її за підборіддя. 

– Ти була! Ти просто була!! І цим знищила мою сім'ю! - загарчав він. 

– Але інші дівчата? Вони ж нічого не зробили! – схлипнула Киця. 

– Вони просто репетиція. Розвага з користю, якщо хочеш! Коли я вперше побачив тебе, то зрозумів свого батька. Гарна, приваблива, магнетична, чорти б тебе забрали! Але я не міг так. відразу. Я мусив навчитись! Бути швидким, непомітним. Перш ніж заплатити -- ти мала чекати й боятись! 

Ніка, здається, не дихала. Слухала і поволі складала в голові всю картинку. Крис завжди видавався їй слабким, ніяким. Він зовсім не схожим був на того звіра, що ожив зараз в ньому і ріс все далі, погрожуючи назавжди зруйнувати оболонку свого господаря. 

Киця розповідала, що раніше була коханкою викладача, а його дружина, дізнавшись, покінчила життя самогубством. Це – досить серйозний привід, щоб з'їхати з котушок і випустити звіра, який спав всередині її сину.

А що Крис був її сином, Ніка вже не сумнівалась. Тільки, певно, прізвище мав інше, тому й Киця не знала, хто саме є її майже мотобратом, помічником і сусідом. 

Тільки чому він не вбив її відразу? Навіщо були ці жертви? Невже справді тренування, якби страшно це не звучало? Чи вони – просто жертви його запаленого мозку? 

Ніка міцніше стисла рукоятку пістолета. Час – як піщинки в пісочному годиннику. Кицін час… Її дев'яте життя… 

Ніка могла б вистрілити просто зараз. Та вона не могла так, зі спини. Вона мала побачити його очі… Хай би це було повною дурістю, але…

– Стій, поліція! – холодно вимовила, вийшовши з кущів. 

– Сюрприз! – хворобливо блиснули очі Криса. – Ти хочеш скласти компанію? 

– Якщо здасишся, виживеш. – холодно відповіла Ніка. 

Киця розгублено водила очима за нимим обома. В переляканих очах зараз не відображалось практично нічого. 

– Я здамся? Ніі, надто довго чекав цього. А тепер мені немає, що втрачати. 

– Який збіг! Мені теж. Через тебе я втратила кар'єру і кохану людину. Ми на рівних, Сашо… 

– Не думаю, дівчинко. Ти ж знаєш, що підходиш під мій улюблений типаж, так? Зізнайся, боялась спати по ночах? Думала про мене? Уявляла мої руки на своїй тонкій шиї? 

– Можеш тішити себе ілюзіями. Але відійди від Киці! 

– Не хочу. – Крис зробив кров вперед, і Ніка поклала палець на курок. Їй ще не доводилось вбивати… людину… Але хіба перед нею людина?