Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Може бути, — похмуро кинув Боббі. — Принаймні… — частково саме в цьому крилися його страхи, хоч воно не мало ні імені, ні конкретної форми, ніби щось зловісне, прикрите шматком парусини. — Принаймні вона так думає.

— Він що, збирається зробити їй пропозицію? Якщо так, то він стане твоїм вітчимом.

— Господи! — Боббі ніколи не розглядав Дона Бідермена в ролі вітчима і йому щиро хотілося, щоб Керол навіть не згадувала про цю можливість, така вона була жахлива.

— Якщо вона його кохає, краще тобі почати звикатися з цією перспективою.

Керол говорила, як стара, сповнена житейської премудрості жінка. Боббі волів би обійтися й без цього. Здається, вона цього літа вже встигла з мамою передивитися серіалів штибу «О Джоне, о Маршо». Дивно, але Боббі не турбувало б, якби мама просто кохала містера Бідермена і більш нічого. Звісно, було б мерзенно, адже містер Бідермен — покидьок, але це було б зрозуміло. Та відбувалося ще дещо. Якось пов’язане з маминою манерою трястися над кожним центом (ба навіть скнарістю), і щось же змусило її знову почати палити та інколи плакати ночами. Та ще й ця різниця між маминим Рендаллом Ґарфілдом, ненадійною людиною, що залишила по собі купу рахунків, і милим Ренді Ґарфілдом Аланни, що полюбляв гучну музику з автомата. Навіть у цьому може бути якийсь зв’язок з тим, що відбувається. Чи дійсно існували несплачені рахунки? А недійсний страховий поліс? І навіщо матері про таке брехати? Боббі не міг поговорити про все це з Керол. І не через бажання щось приховати. Просто не знав як.

Вони рушили вгору пагорбом. Боббі вхопився за один кінець скакалки і вони пішли пліч-о-пліч, тягнучи її поміж собою по тротуару. Раптом Боббі спинився, тицяючи в щось пальцем.

— Дивись.

На електричному дроті, натягнутому поперек вулиці понад їхніми головами, теліпався довгий жовтий хвіст повітряного змія, закручуючись, немов знак питання.

— Ага, бачу, — вичавила Керол здушеним голосом. Вони пішли далі.

— Йому треба їхати сьогодні, Боббі.

— Не може. Бій сьогодні ввечері. Якщо Албіні переможе, він мусить завтра приїхати в більярдну по зелень. Думаю, йому вона до зарізу потрібна.

— Ще й як, — погодилася Керол, — ти тільки поглянь на його одяг. Одразу видно, що з грошима в нього зовсім негусто. Мабуть, останнє поставив.

«Оте щодо одягу може помітити тільки дівчина», — майнуло в голові у Боббі. Він уже розтулив був рота, щоб поділитися цією думкою з Керол, аж раптом голос у них за спиною промовив:

— Диви-но! Малятко Джербер і малятко Малтекс. Як ся маєте, малючки?

Обоє озирнулися. До них по схилу повільно під’їжджало троє сентґебівців у помаранчевих сорочках. У прикріплених до велосипедів кошиках лежала купа різного бейсбольного реквізиту. В одного з хлопців, прищавого недоробка зі срібним хрестом, що теліпався на ланцюжку довкола шиї, за спиною висів саморобний сагайдак із бейсбольною битою.

«Уявив себе Робіном Гудом», — подумав Боббі. Та йому було страшно. Вони великі хлопці, старшокласники з парафіяльної школи, і якщо їм захочеться, щоб Боббі потрапив у лікарню, то саме там він і опиниться.

«Ниці люди в помаранчевих сорочках», — майнуло в голові.

— Здоров, Віллі, — звернулася Керол до одного з них, але не до недоробка з сагайдаком. Вона говорила спокійно, навіть весело, та Боббі вловив в її голосі страх, що тріпотів, мов пташині крильця. — Бачила, як ти граєш. У тебе добре виходить ловити.

У хлопця, до якого зверталася Керол, було потворне, недоліплене обличчя, що стриміло понад його тілом, виглядаючи з-під кучми зачесаного назад темно-рудого волосся.

Велосипед «Гаффі» під ним здавався комічно маленьким. Хлопець видавався Боббі схожим на троля з казки.

— А тобі що до того, малятко Джербер, — відгризнувся він.

Трійця сентґебівців порівнялася з Боббі та Керол. Тоді двоє, той, що з хрестом, і той, якого Керол назвала Віллі, посунули трохи далі. Тепер вони підштовхували велосипеди, звісивши ноги біля їх вилок. З дедалі більшим відчаєм Боббі помітив, що вони з Керол оточені. Він вловлював запах поту, змішаного з «Віталісом», яким несло від хлопців у помаранчевих сорочках.

— А ти хто такий, малятко Малтекс? — поцікавився третій сентґебівець, перехилившись через кермо й уважно глянувши на Боббі. — Ґарфілд, еге ж? Біллі Донаг’ю тебе ще з минулої зими шукає. Хоче повибивати зуби. Може, мені вибити кілька прямо тут, щоб йому добре пішло?

Боббі відчув, як у шлунку щось нудотно заповзало. Ніби змії в кошику.

«Тільки не плакати, — наказав собі Боббі. — Хай там що станеться, не плакати. Навіть, якщо доведеться лежати в лікарні. І спробувати її захистити».

Захистити від таких дорослих хлопців? Смішно.

— Чому ти такий злий, Віллі? — сказала Керол, звертаючись тільки до рудоволосого. — Ти ж не злий, коли сам. То навіщо вдаєш злого зараз?

Віллі зашарівся. Від рум’янцю, ще й вкупі з темно-рудим волоссям, значно темнішим, ніж у Боббі, здавалося, що хлопець палає аж від шиї. Боббі припустив, що йому стало не вельми приємно, коли друзі довідалися, що він може поводитися, як людина, коли їх немає поряд.

— Стули пельку, малятко Джербер, — гаркнув Віллі. — Чому б тобі просто не замовкнути і поцілувати свого хлопця, поки в нього ще всі зуби на місці?

Третій хлопець мав на собі мотопояс з пряжкою на боці і старезні бутси, вкриті стадіонним порохом. Він стояв позаду Керол. Раптом він наблизився, все ще підштовхуючи велосипеда, обіруч схопив Керол за хвоста і щосили потяг.

— Ай! — майже завищала Келол, більше від несподіванки, ніж від болю. Вона випручалася так рвучко, що ледь не впала. Боббі підхопив дівчину, а Віллі, який, за словами Керол, міг бути хорошим, коли поблизу немає його друзяк, зареготав.

— Для чого ти це зробив?! — заволав Боббі на типа з мотопоясом. Коли слова злетіли з його вуст, Боббі здалося, що він чув їх тисячу разів. Усе це скидалося на ритуал, фрази, які належить говорити, перш ніж почнеться справжня шарпанина й штовханина, і коли дадуть волю кулакам. Боббі знову пригадався «Володар мух»: як Ральф утікає від Джека і решти. На острові Ґолдінґа бодай були джунглі. А їм з Керол тікати нікуди.

Він скаже: «Бо мені так захотілося». Це наступне за сценарієм.

Та перш ніж хлопець із застебнутим на боці поясом встиг вимовити ці слова, його випередив Робін Гуд із саморобним сагайдаком на спині.

— Бо йому так захотілося. І що ти тепер будеш робити, малятко Малтекс?

Зненацька він стрімко, по-зміїному,