Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Боббі пригадалася двадцятирічна Керол з рожевим лаком на нігтях, яка стоїть оголена у хмарах пари з рушником коло ніг. Тільки для дорослих. Показувати водійські права. Ніяких винятків.

— Не можу сказати, — нарешті промовив він, — тому що… ну…

— Бо існує й особисте. Я розумію.

Тед звівся на ноги. Боббі ступив крок, щоб йому допомогти, та Тед відмахнувся.

— А ти не хотів би трохи погратися на вулиці? — запропонував Тед. — Пізніше, скажімо, годині о шостій, я знову начеплю темні окуляри, ми прогуляємося кварталом і перекусимо в «Колонії».

— Тільки ніякої квасолі.

Кутики Тедових вуст сіпнулися в натяку на усмішку.

— В жодному разі. Квасоля ist verboten[13]. А о десятій я зателефоную своєму другові Лену дізнатися, як пройшов бій. Годиться?

— А ниці люди… Вони тепер і мене шукатимуть?

— Якби я так вважав, то не дав би тобі й кроку з дому ступити, — відповів Тед трохи здивовано. — Тобі нічого не загрожує, і я подбаю, щоб так було й надалі. А тепер іди, пограйся в «доганяли» або в «знайди і ув’язни», чи до чого ти там зугарний. Мені треба дещо зробити. Тільки повернися до шостої, щоб я не хвилювався.

— Добре.

Боббі зайшов до своєї кімнати і вкинув у велобанку чотири четвертаки, що їх прихопив з собою до Бріджпорта. Він роззирнувся, дивлячись на все іншими очима. Ковбойське покривало, фото мами на одній стіні, на іншій — світлина з автографом Клейтона Мура в масці. Він здобув її як приз за збирання кришечок від коробок з пластівцями. В кутку — ролики, на одному розірваний ремінець. Біля стіни — письмовий стіл. Кімната стала ніби меншою: не так місце, куди повертаєшся, як таке, з якого хочеться піти. Боббі збагнув, що починає доростати до свого помаранчевого читацького квитка. Якийсь сповнений гіркоти голос несамовито заволав на знак протесту. Заволав: «Ні! Ні! Ні!»

VІІІ. Боббі сповідається. Малятко Джербер і «Малятко Малтекс». Ріонда. Телефонний дзвінок Теда. Клич мисливців

У міському парку дітлашня била по підвішеному на мотузці м’ячу. Поле B було порожнє, на полі C кілька хлопців у помаранчевих сентґебівських футболках грали в щось, лише віддалено схоже на бейсбол.

Керол Джербер сиділа на лавці, тримаючи на колінах скакалку, і спостерігала. Побачивши Боббі, вона розпливлася в усмішці. Та усмішка тут же згасла.

— Боббі, що з тобою?

Боббі якось не усвідомлював, що з ним щось не так, доки Керол про це не сказала, та від виразу занепокоєння на її обличчі на нього враз навалились усі минулі події і він зірвався. Реальність ницих людей, страх після того, як вони лише на волосинку уникли біди дорогою з Бріджпорта, тривога за матір, а найголовніше — Тед. Боббі чудово знав, навіщо Тед витрутив його з дому і чим він зараз займається. Пакує речі в свої невеличкі валізки та паперові пакети з ручками. Його друг від’їжджає.

Боббі заплакав. Йому не хотілося розпускати шмарклі перед дівчиною, а особливо перед цією, та він не міг стриматися.

На якусь мить Керол сторопіла, злякавшись. Потім підвелася, підійшла і обвила його шию руками.

— Ну, ну, — промовила вона. — Боббі, не треба плакати. Все буде добре.

Майже осліпши від сліз і схлипуючи так гірко, ніби в його голові шумить шалена літня злива, Боббі дозволив Керол відвести себе в гайок, де їх не було видно з бейсбольних полів і основних стежок. Вона сіла на траву, все ще обіймаючи Боббі й гладячи мокрі від поту голочки його їжачка. Деякий час вона не зронила ні слова, а Боббі був не в стані говорити. Тільки рюмсав, аж доки не заболіло горло, а очі почали пульсувати в очницях.

Врешті перерви між схлипами стали довшими. Боббі випростався і заходився терти обличчя рукою, нажаханий і засоромлений, відчувши під пальцями не лише сльози, а й шмарклі та слину. Він, мабуть, її всю обшмаркав.

Керол, здавалося, це анітрохи не хвилювало. Вона торкнулася його мокрого обличчя. Боббі смикнувся геть від її пальців, схлипнув ще раз і задивився на траву. Його свіжо вимитий сльозами зір якось майже неприродно загострився. Він чітко бачив кожну билинку, кожну кульбабку.

— Нічого страшного, — сказала Керол, та йому було все ще соромно подивитися на неї.

Вони трохи посиділи мовчки, тоді Керол промовила:

— Боббі, я стану твоєю дівчиною, якщо захочеш.

— Ти й так моя дівчина, — відповів Боббі.

— То розкажи, що сталося.

І Боббі почув, як розповідає Керол усе, з того дня, як Тед поселився в них у будинку і як мама відразу ж прониклася до нього антипатією. Розповів про перший Тедовий провал, про ницих людей і їхні прикмети.

Коли Боббі дійшов до цього моменту, Керол торкнулася його руки.

— Що? Ти мені не віриш? — спитав Боббі. У горлі після недавнього плачу все ще стояв болісний клубок, та Боббі вже трохи оговтався. Якщо вона не повірить, він не розсердиться. І зовсім не звинувачуватиме. Він просто відчув неймовірне полегшення, що вилив душу. — Все нормально. Розумію, як божевільно це…

— Я бачила ті смішні класики по всьому місту, — сказала Керол, — Івон і Енджі теж. Ми розмовляли про них. Біля них були накреслені маленькі місяці та зірочки, іноді навіть комети.

Боббі витріщив очі.

— Жартуєш?

— Ні. Дівчата завжди дивляться на класики, не знаю чому. Стули рота, а то муха залетить.

Боббі послухався.

Керол задоволено кивнула, потім взяла його долоню в свої, переплівши пальці. Боббі був вражений, як ідеально всі ці пальці прилягли один до одного.

— А тепер розкажи решту.

І Боббі розповів, закінчивши приголомшливим днем, який саме пережив: кіно, екскурс у «Кутову лузу», як Аланна впізнала в ньому батька, як ледь уник небезпеки дорогою додому. Спробував описати пурпуровий «десото», зовсім несхожий на справжнє авто, і що він тільки здається автомобілем. Найближче до правди можна було сказати, що «десото» здавався ніби живим. Немов зла подоба страуса, на якому іноді катався Доктор Дулітл у серії книжок про звірят, що вміють говорити, від якої всі вони божеволіли в другому класі. Єдине, що утаїв Боббі, це куди він ховав свої думки, коли таксі проминало «Гриль Вільяма Пенна» й у нього засвербіло за очними яблуками.

Якусь мить Боббі боровся сам з собою, а тоді, наче фінальний акорд, випалив найгірше: він боїться, що подорож у Провіденс з містером Бідерменом і двома іншими чоловіками була помилкою. Страшною помилкою.

— Думаєш, містер Бідермен підбиває до неї клинці? — спитала Керол. Вони вже йшли назад до лавки,