Десертик - Анна Харламова

   — До вісімнадцяти років я був слухняним і правильним сином. Я знав, що хочу добитись висот у якомусь бізнесі. Що хочу жити у бабусиному будинку і будувати судна. Мріяв про свою родину, дружину і дітей. — Мітчел сумно усміхнувся. Його крива усмішка говорила про біль, який він довго приховував. —  Коли мені було дев’ятнадцять, я пішов у коледж будівництва. Я гарно вчився. Намагався здобути хороші знання і оцінки. У мене була параноя, що треба вчитись і в день і вночі. Цим я заганяв себе у кут. Я погано висипався, я майже забувся про хороший сон. Потім я почав купувати енергетики. Безневинні, як мені здавалось напої робили мене хоч трохи бадьорим. Але і вони згодом, перестали діяти. Я їх пив по десятки разів у день. Я звик. Але це був лише початок.
   — Навіщо? Навіщо ти так себе мучив з тими оцінками? Не думаю, що це було таким важливим для твоїх батьків.
   — Для них ні. А для мене вважалось, що так. Я хотів бути крізь першим. Ось чого я хотів.
   — А так це у тебе з юності.  — Маленький жарт Айлі змусив їх обох усміхнутись – щиро та невимушено.
   — Є трохи. — Усмішка відображалась у кутках синіх очей. — І от коли я зовсім губив рівновагу, засинав на заняттях і кидався на людей, а оцінки були гіршими ніж завжди, навіть попри те, що я все робив для того, щоб бути кращим, я підсів на траву.
   — О Боже! — Айлі ахнула і затулила рукою губи.
   Мітчел зрозумів, що вона зневажає його, але все одно продовжив:
   — Купити травку було не важко. Вона усюди продавалась у коледжі у той час. Зараз таких вільних продажів нема. Зараз діти більш захищенні. Я цьому дуже радий. — Мітчел усміхнувся. Потираючи знервовано руки, він продовжив історію свого минулого. — Потім, я познайомився з одним хлопцем, який був не лише на травці, але і на героїні.
   Айлі перелякано дивилась.
   — І ти також підсів? — її голос зірвався від сліз, які тихо полились з великих зелених очей.
   — Так. Я підсів на героїн. Я був залежний.
   — Ох, Мітчеле. — Вона витерла сльози, але це не допомогло. Солоні краплі і надалі бігли по щоках.
   — Все було в кайф. Спочатку я добре навчався. Міг не спати. Міг лише жерти, як звір та сміятись. Але все згодом ставало не так райдужно, я мав отримувати більшу дозу, щоб хоч якось бути у нормі. Я став пропускати пари – бо валився з ніг. Був неадекватним. Я нічого не тямив, я просто спав, їв, приймав дозу, сміявся, а то бувало лякався усього підряд.
   — Як дізнались батьки? — тихо запитала дівчина.
   Вони дивились одне-одному у вічі, жодного разу не опустивши погляду.
   — Я потрапив з передозом у лікарню. Ледь врятували. Ось так дізнались батьки.
   — О Боже! О Боже! — вона затремтіла від сліз.
   — Але на цьому все не закінчилось. Мене відчислили з коледжу. І я знову узявся за старе. Більші дози – більший кайф. А ще випивка і компанії, у яких була наркота. І ось, коли у моїх батьків вичерпались сили справлятись зі мною – вони вмовляли мене лягти у лікарню, для наркозалежних. Я впирався, кричав, штовхав батька, а коли мені бракувало грошей, виривав у мами гаманець прямо з рук і забирав усе що є. При цьому, ображаючи її різними лайливими словами. — З його очей впали сльози. — Якось прийшла бабуся. Вона вмовляла і плакала, але я її обікрав. Увесь гаманець обчистив і купив нової дози. Мама і тато плакали, благали і по черзі вартували біля моєї кімнати. Даючи їсти, випускаючи у туалет – так вони мене протримали два тижні. У мене була ломка. Усе тіло здавалось тріщало по швах. Боліло і пекло вогнем. Кожну кістку викручувало і виламувало. Усе, що я хотів – це дозу. Мені було байдуже на все і всіх. Я набрав своїх дружків і назвав адресу. Приїхали двоє моїх друзів по наркоті. Вони увірвались у дім, все ламаючи. Залякали батька і матір. У руках у них була зброя. — Мітчел плакав, стискуючи кулаки на колінах. Біль від спогадів, які він хотів забути – назовні. Крізь сльози він продовжив: — В цей самий момент, я зрозумів, що я накоїв. А коли, я сказав їм піти мене побили до півсмерті. На очах у мами і батька. Потім я чув сирену швидкої, плач мамі і татове «Врятуйте мого сина». — Він плакав, немов хлопчик, не мігши себе тримати у руках. Біль і сором, ось що він відчував, розповідаючи усе своїй коханій жінці. — Потім я прокинувся у лікарні. А згодом, я поїхав лікуватись від наркозалежності.
   — Можна я щось спитаю?
   — Звичайно.
   — Що сталося з тими двома? Їх арештували? — нерішуче запитала вона. Їй не хотілося завдавати болю своїми запитаннями.
   — Так, вони двоє відсиділи своє. Їм дали по років п’ять, але одного звільнили раніше. Він став у в’язниці приділяти увагу книгам. Згодом він не розлучався з книгами про Бога. Ставши на шлях праведний, вийшовши із-за ґрат, він одружився і у нього є син.
   — А інший?
   — Він теж зав’язав з наркотиками. У в’язниці він почав працювати у якійсь майстерні, а коли вийшов на свободу, влаштувався працювати у автомайстерню.
   — Ти ще після того випадку їх бачив?
   — Так. Колись я зустрів Кевіна у авто- майстерні. Мені треба було полагодити авто. Я не знав, що він там працює. Але це було на краще. Ми поговорили. Він жалкував про вчинки, які зробив. Просив вибачення.
   — Ти звісно пробачив?
   — Так. Я не менш за них був винним.
   — Чому ж так довго не міг простити собі?
   — Тому, що чекав на тебе. Чекав на ту, яка врятує мене.
   — Мені вдалося?
   — Тільки тобі. На всі сто відсотків.
   — А іншого бачив?
   — Так. Він сам прийшов вибачитись до мене додому. Тед плакав і розкаювався у своїх провинах. Ми потиснули одне одному руки і вибачення були прийняті.
   — Я рада, що все так склалося. Я рада, що наркотики забули про вас, а ви про них.
   — І я радий.
   — Після клініки, після лікування ти покинув всіх і все. Провина не давала тобі вибачити себе. — Мовила Айлі, здригаючись від сліз.
   Біль, спокута, сором – це те, що відчував Мітчел. І думав, що Айлі зневажає його, їй бридко і вона не хоче говорити з колишнім наркоманом, який ображав свою родину.
   Айлі думала лише про одне. Бідний Мітчел. Бідні його рідні. Крізь такі важкі випробування пройшла їхня родина. Його біль – Айлі розділила з ним. Він такий молодець, що знайшов в собі сили і подолав усе, що могло зупинити його життя. Йому двадцять сім і він здоровий. Він живий. Він «чистий». Він хороша людина. Її серце переповнювалось ніжністю до нього і повагою до його батьків. Вона так кохає його. Вона така вдячна за його щире зізнання.
   — Так, саме так. Я просто поїхав. Я не міг дивитись у їхні очі.
   — Але ж зараз все гаразд?
   — Завдяки тобі.
   — Я рада це чути.
   — Ти зробила так, що сім’я знову разом. Але вона не буде цілою без тебе.
   — Мітчеле… — Айлі зітхнула. — Я не можу бути знову з тобою.
   — Я розумію.
   — Ні, нічого ти не розумієш. Ти вважаєш, що я не хочу бути з тобою бо ти розповів мені про своє минуле. Я думала ти краще мене знаєш.
   — Вибач мені.
   — Я вибачила. Я ж сказала.
   — То повернімося зі мною. — Він узяв її долоні у свої.
   — Я не можу.
   — Ти зневажаєш мене? Я тобі бридкий?
   — Зараз, я кохаю тебе ще більше. Я пишаюсь тобою. Ти був чесний зі мною, як ніколи. Це дуже важливо. — Айлі усміхнулась. — Ти усе подолав. У тебе нове життя.
   — Це ти моє нове життя. Я без тебе не можу жити. — Він сів на коліна перед нею, і поцілував її пальчики. — Тут дечого бракує. — Він дістав з кишені каблучку. — Ти залишила її на комоді. Але це твоє. — Він обережно одягнув їй на палець каблучку. — Ти моя.
   — Мітчеле. Ти прогнав мене. Як я можу бути упевнена, що ти знову так не вчинеш.
   — Я буду кожного дня доводити, що достойний тебе.
   Айлі подивилась на обручку, яка красувалась на пальці.
   — Обіцяй, що ніколи такого не повториться. Якщо ти колись знову так вчиниш, я не повернусь.
   — Обіцяю! Обіцяю! — він встав, підняв за рученята Айлі і міцно притис її до себе. — Моя! Моя! — його губи знайшли її губи. — О Боже, як солодко. Я скучив.
   — Я твоя. — Тихо промовила Айлі. — І я скучила.
   Мітчел подивився на полицю, де стояв подарунок.
   — Я дещо тобі приготував.
   — Що? — Айлі здивовано поглянула на нього.
   Хлопець узяв подарунок накритий гарною шовковою накидкою. Знявши її, він відкрив зору дівчини квітку-кохання.
   — Ось! Ти врятувала мене.
   У його руках була троянда під прозорим ковпаком, як у мультику «Красуня і Чудовисько».
    — Мітчеле! — вона розчулилась. — Вона прекрасна, як і серце мого «Чудовиська». — Узявши її до рук, вона додала: — а ти врятував мене.
   — Тепер треба одружитись. Як у казці. І ти назавжди будеш моєю. — Він забрав з її рук троянду і посадив дівчину на стіл. — Я хочу тебе. Тут. Зараз. Негайно.
   — Я вважала, що тобі знадобиться меньше часу, щоб усадити мене на стіл і закохати. — Розсміялась вона.
   — Я просто розпалював напругу пристрасті. — Він усміхнувся і палко її поцілував. Їхні губи почали танок з легких па, перейшовши у повне пристрасті танго. Язики зливались в одне ціле. Задихаючись, вони не припиняли цілунку, боячись, що це солодкий сон. Усе довкола наелектризувалось від їхнього бажання володіти одне одним.
   Мітчел подивився на неї сповненим бажання поглядом, і повільно почав знімати з неї светр. Айлі відчула його руки на своєму тілі, тремтіння пройшлося по її плечах. Вона солодко зітхнула і закинула голову назад, запрошуючи дарувати цілунки шиї та вилицям.
   Мітчел зрозумів натяк. Його губи пестили її шовкову шийку. Аромат її ванільного тіла, вибила «грунт» з під його ніг. Голова йшла обертом. Її смак на його губах, аромат і гучне серцебиття, яке він відчував своїми грудьми – «обеззброювали», він був одним суцільним оголеним дротом. Доторки Айлі, наче струм і водночас ніжність Янгола.
   Айлі відкрила очі. Її коханий поруч. Він обіймає її, цілує та пестить. Вона думала, що вже ніколи цього не відчує. Гадала, що вони ніколи вже не будуть разом. Але доля виявилась на їхньому боці. Її страх не виправдався і за це вона буде до віку вдячна Богові. Вони одне ціле. І щоб тепер не сталося навіки будуть разом. Вона це тепер точно знала.
   Айлі ненаситно притиснула Мітчела до себе, обвивши його стегна своїми ніжками. Нагородивши його п’янким цілунком, вона вже не могла чекати і шотландець це відчув.
   — Мітчеле… — вона затремтіла і усміхнулась.
   — Ти не проти, якщо ми це зробимо…
   Він не встиг договорити, бо договорила Айлі, озвучивши те, що хотів сказати він.
   — Швидко.
   — Так.
   — О, тааак.
   Айлі почала розстібати блискавку на джинсах Мітчела, а він тим часом робив це з її одягом.
   Мітчел кипів від бажання. Здавалось, що як тільки він торкнеться лона Айлі, одразу зірветься.
   Айлі не могла дихати. Серце калатало у скронях. Дике бажання відчути свого коханого у собі, не давало змогу навіть розбірливо заговорити. Хоча слова тут були б зайвими. Їхні душі через хвилину поєднаються через тіла.
   — Моя Айлі. — Видихнув він і затремтів.
   Його плоть поєдналась з її гарячим та ніжним єством.
   — О так! Твоя! — голосно крикнула вона, відчувши його.
   Вона заплющила очі і обійняла його. Відчуваючи його в середині себе, поєднуючись з коханим – це справжнє диво. Їй так хотілось, щоб це не припинялось. Кожного разу, коли він виходив з неї, їй хотілось усе почати знову. З ним - вона  одне ціле.
   Айлі зітхала та хапалась за його спину, доки він швидко рухався у ній. Відчуття унизу розливались по усьому тілу. Хвилі солодкого задоволення тихо давали про себе знати. Енергія, яку вони ділили з Мітчелом, доводила їх до небес у білі, легкі хмарини.
   Задоволення від проникнення у свою жінку, яку безмежно кохаєш не порівняти ні з одним задоволенням у світі. Це Рай. Розділяти з Айлі миті возз’єднання – це справжнє щастя. Він щасливий. І він з нею. З коханням усього його життя.
   — Айлі. —Мітчел вибухнув потоком гарячої рідини у лоно Айлі. — Кохана моя. Кохана. — Він отримував нереальне задоволення. Повний екстаз.
   Айлі відчувала його здригання у своєму лоні і ці відчуття були прекрасними.
   — Мій коханий. Мій. — Айлі задоволено засміялась.
   — Це було дивовижно. Як завжди. — Він підхопив її задоволений сміх.
   — Це було неймовірно.
   Вони дивились одне на одного.
   Мітчел провів пальцями по розчервонілій щічці Айлі. Він обожнював дивитись на неї. Зараз її обличчя виказувало задоволення, а тіло було розморене в млісті кохання.
   Він ніжно поцілував її. Вуста Айлі привідкрились, даючи змогу зробити поцілунок сповненим пристрасті. Запустивши пальчики у його вологі коси, вона усміхнулась йому у губи.
   — Ти усміхаєшся.
   — Так.
   — Я люблю, коли ти щаслива.
   — Навзаєм.
   — Мені так добре з тобою. — Він потерся носом об її носик.
   — А мені з тобою добре, мій Мітчеле.
   — Ти тремтиш?!
   — Трішки холодно. — Потерши плечі, сказала вона.
   Він знайшов її светр і допоміг одягнутись.
   — Пішли додому.
   — Я вже скучила за будинком. За його запахами, скрипінням сходинок і за кухнею.
   — А за спальнею? За скрипінням ліжка? — він лукаво підняв брову.
   — Дуже, дуже скучила. — Радісно мовила дівчина, усміхаючись широкою усмішкою.
   — Давай я допоможу з речами. Що треба скласти?
   — Я нічого ще майже не розпакувала. Тільки плед і подушку.
   — Тоді де валізи?
   — Он. — Вона вказала у куток кімнати, де стояла валіза і сумка.
   — Одягайся і пішли.
   — Не можу дочекатись коли повернусь додому. — Від однієї згадки про дім, її наче теплою ковдрою накрили. Затишок і спокій огорнули її.
   — Я віднесу валізу у авто. Розігрію його і покличу тебе. Добре?
   — Так.
   Він швидко поцілував її і вийшов з валізою у руках.
   Через п’ять хвилин, Мітчел повернувся. Узявши Айлі за руку, вони вийшли з кондитерської і поїхали додому. До їхнього дому.

   Тиждень проходив швидко. За щирими та домашніми розмовами, Айлі добре пізнала свою нову родину. Гленна та Пол часто розповідали про дитинство Мітчела, про те, як він у десять років побудував собі пліт і намагався у одному зі ставків поплисти у подорож. Але той потонув, як тільки Мітчел сів на нього. І той і інший були у воді. Саме після цього, хлопець вирішив, що він буде займатись човнами, як його дідусь. Згодом, чоловік Маргарет брав його собою на роботу і показував ази човно-будівництва. Він закохався у цю професію, завдяки своєму дідусеві - його пристрасті до роботи, завзяттю і гарному почуттю гумору.
   Айлі усі-усі історії слухала з величезним захватом.
   Мітчел же від багатьох історій червонів.