Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
Коли майже десять років тому цей дім було споруджено, скло було улюбленим матеріалом Девіда. Майстерно розроблені скляні елементи будівлі вирізнялися екологічністю та термозберігальними властивостями. Його роботи виділялися з-поміж інших у Лондоні. Ключ у прозорості, полюбляв казати Девід. Будівлі не повинні приховувати ані своєї мети, ані своєї структури. Єдині приміщення, які мають лишатися затемненими, це ванні кімнати й туалети, і навіть тут його часто доводилось переконувати не використовувати одностороннє скло. У цьому був весь Девід: він ніяк не міг повірити, що не дуже приємно озирати навколишній світ, сидячи на унітазі, навіть якщо ти впевнений, що ззовні тебе не видно.
Друзі Лів заздрили її будинку, його розташуванню і тому, що час від часу він потрапляв на сторінки найкращих журналів із дизайну інтер’єру — та вона знала, що між собою друзі додають: якби їм довелося жити серед цього мінімалізму, вони б точно збожеволіли. Жага очищення, прагнення позбутися всього непотрібного проймала Девіда до кісток. Усе, що було в будинку, мало витримати жорсткий тест за методом Вільяма Морріса: чи є ця річ функціональною і чи красива вона? А тоді: чи є вона абсолютно необхідною? Це дуже втомлювало Лів, коли вони тільки починали жити разом. Девід кусав губи, коли вона розкидала одяг на підлозі в спальні, наповнювала кухню букетами дешевих квітів, усілякими дрібничками з ринку. Тепер же Лів була вдячна за бездоганну білість будинку, за його безмежний аскетизм.
— Отакої. Збожеволіти. Круто! — вони виходять із дверей хиткого ліфта до Скляного будинку, і обличчя Мо нехарактерно оживлюється. — Ти тут живеш? Серйозно? Як, чорт забирай, ти відхопила такий будиночок?
— Його збудував мій чоловік, — Лів проходить до атріуму, акуратно повісивши ключі на єдиний сріблястий гвіздок і вмикаючи на ходу внутрішнє світло.
— Твій колишній? Господи Ісусе. І він залишив його тобі?
— Не зовсім. — Лів натискає кнопку й дивиться, як половинки даху безшумно розходяться, залишаючи кухню під відкритим зоряним небом. — Він помер.
Вона так і лишається стояти, піднісши обличчя до неба і збираючись із силами під напливом мимовільного переживання. Пояснення ніколи не давалося їй легко. Минуло чотири роки, а слова й досі відлунюють спалахом нестерпного болю, наче відсутність Девіда — глибока рана в її тілі, що ніяк не загоїться.
Але Мо мовчить. Коли вона наважується заговорити, то промовляє лише:
— Облом.
Її бліде обличчя знов стає безпристрасним.
— Ага, — відгукується Лів і легко зітхає. — Ще й який.
О першій ночі Лів слухає новини по радіо, напівсвідомо відзначаючи звуки, що лунають із гостьової ванної, та неясне відчуття тривоги від присутності сторонньої людини в домі. Вона обтирає гранітні кухонні поверхні, полірує м’якою губкою. Підмітає неіснуючі крихти на підлозі. Нарешті вона йде крізь дерев’яно-скляний передпокій і підіймається підвісними сходами з дерева й плексигласу до спальні. Невидимі двері стінної шафи блищать, нічим не видаючи кількох прихованих за ними суконь. Посеред кімнати, широченне й порожнє, красується ліжко, а на покривалі — два листи з останніми нагадуваннями, залишені нею вранці. Вона сідає, акуратно вкладаючи їх назад до конвертів, і дивиться прямо перед собою на портрет із назвою «Дівчина, яку ти покинув» — яскравий, у позолоченій рамі, єдину кольорову пляму серед приглушено-сірої, кольору нільської води кімнати. І віддається спогадам.
«Вона схожа на тебе».
«Вона анітрохи на мене не схожа!»
Вона, як очманіла, сміялася з його слів, полум’яніючи від нового кохання. І все ж готова була повірити в те, якою він бачив її.
«Ти виглядаєш так само, коли ти…»
«Дівчина, яку ти покинув» усміхається.
Лів роздягається. Акуратно складає одяг, перш ніж покласти його на стілець у ногах ліжка. Ще до того, як гасне світло, вона заплющує очі — аби лише зайвий раз не дивитися на картину.
12
Деяким людям легше жити за усталеним розпорядком, і Лів Голстон одна з них. Щоранку протягом тижня вона прокидається о пів на восьму, натягує кросівки, хапає iPod і не роздумуючи, з заспаними очима спускається шумним ліфтом на півгодинну пробіжку вздовж ріки. Поступово, пробігаючи між насупленими пасажирами громадського транспорту, обминаючи автофургони, що від’їжджають від тротуарів заднім ходом, вона остаточно прокидається. Її мозок поволі зосереджується на музичних ритмах, що лунають у вухах, на глухому стукоті власних ніг по бруківці. І найважливіше: їй знову вдається втекти від гнітючого страху, який і досі володіє нею в цю пору доби, в перші хвилини після сну, коли вона почувається настільки беззахисною, що біль втрати, раптовий і ядучий, знов і знов збиває її з ніг, перетворюючи думки на суцільний вир отруйної чорноти. Вона почала бігати, коли зрозуміла, що навколишній світ, шум у навушниках і власний рух здатні поглинути частину її болю. Тепер це перетворилося на звичку, свого роду страховий поліс.
«Я маю не думати. Я маю не думати. Я маю не думати».
Особливо сьогодні.
Вона сповільнює біг і переходить на швидку ходу, купує каву і знов підіймається на ліфті до Скляного будинку. Очі заливає їдкий піт, на майці проступають негарні мокрі плями. Вона приймає душ, одягається, випиває каву і з’їдає два тости з джемом. Вона майже не тримає в домі їжі відтоді, як збагнула, що сам вигляд повного холодильника дивним чином пригнічує — як нагадування, що треба готувати і їсти, а не жити на крекерах із сиром. Повний холодильник слугує мовчазним докором її самотньому існуванню.
Потім вона сідає за стіл і перевіряє електронну пошту на предмет роботи, що надійшла за ніч із сайту copywritersperhour.com. Чи, як здебільшого траплялось останнім часом, не надійшла.
— Мо? Я залишу каву біля твоїх дверей.
Вона стоїть — голова високо піднята — і намагається вловити хоч якусь ознаку життя з-за дверей. Чверть на дев’яту: чи не зарано будити гостю? Минуло стільки часу відтоді, як вона востаннє залишала друзів на ніч, що Лів уже не пам’ятаэ, як діяти правильно. Вона зніяковіло чекає під дверима, майже сподіваючись почути хоча б якусь неясну відповідь, хай навіть роздратований буркіт, а тоді вирішує, що Мо спить.
