Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Певно, лише для мене.

— О Господи. Тримай, — вона простягає Лів цигарку. — Можеш поки що запалити, а я піду й скажу їм, що тобі довелося поїхати. Двоюрідну бабусю параліч розбив. Чи вигадати щось страшніше? СНІД? Ебола? Є якісь побажання щодо міри страждань?

Вона подає Лів запальничку.

— Я не палю.

— Це не для тебе. Так я зможу пронести ще одну, перш ніж Діно помітить. Твоя подруга захоче розділити рахунок?

— О. Гарне питання. — Лів риється в сумочці в пошуках гаманця. Її голова раптом стає легкою-легкою в передчутті близької свободи.

Мо бере з її рук банкноти, уважно перелічує.

— А мої чайові? — не змигнувши оком питає вона. І, схоже, не жартує.

Лів кліпає очима, потім виймає ще одну п’ятифунтову банкноту і простягає офіціантці.

— Пасибі, — каже Мо, ховаючи папірець у кишеню фартуха. — У мене досить скорботний вигляд?

Вона натягує на обличчя гримасу ввічливої байдужості, а тоді, ніби змірившись із тим, що не має потрібних лицьових м’язів для виразу смутку, зникає в коридорі.

Лів не знає, чи йти, чи чекати на повернення дівчини. Вона озирає поглядом кімнату навколо себе, дешеві пальта на вішаку, а під ними — брудне відро зі шваброю і нарешті сідає на дерев’яний табурет, стискаючи в руці непотрібну цигарку. Почувши кроки, вона встає, але це виявляється чоловік із середземноморською засмагою. Його лисий череп виблискує в тьмяному світлі. Власник закладу? Він тримає в руці келих із рідиною бурштинового кольору.

— Ось. — Він пропонує їй напій. А коли вона відмовляється, додає: — Щоб струснутися.

І, підморгнувши, зникає.

Лів сидить і цмулить напій. Здалеку крізь гамір на кухні до неї долітають обурені вигуки Роджера й шарпання стільців по підлозі. Вона дивиться на годинник. Чверть на дванадцяту. З кухні з’являються кухарі, знімають пальта з вішака і зникають, швидко киваючи їй на ходу, анітрохи не дивуючись, наче це для клієнтів нормальна річ — просиджувати двадцять хвилин у службовому приміщенні з келихом бренді.

Коли повертається Мо, на ній уже немає фартуха. В руках у неї зв’язка ключів. Пройшовши повз Лів, дівчина замикає пожежні двері.

— Вони пішли, — каже Мо, закручуючи довге чорне волосся у вузол на потилиці. — Твій пристрасний кавалер начебто поривався втішити тебе. На твоєму місці я б вимкнула мобільний на деякий час.

— Дякую, — відповідає Лів. — Це було дуже добре з твого боку.

— Нема за що. Кави?

У ресторані немає ні душі. Лів неуважно дивиться на стіл, за яким нещодавно сиділа, доки офіціант ретельно підмітає підлогу між стільцями й розкладає столові прибори машинальними зваженими рухами людини, яка робила це вже тисячі разів. Мо заряджає кавоварку і жестом запрошує Лів сідати. Та охоче пішла б додому, але розуміє, що доведеться заплатити певну ціну за свою свободу. І, мабуть, такою ціною стане недовга, дещо натягнута бесіда про старі добрі часи.

— Не можу повірити, що всі вони пішли так раптово, — каже вона, доки Мо запалює другу цигарку.

— Одна з них побачила на своєму «Блекбері» повідомлення, явно не їй призначене. Це трохи вибило всіх із колії, — каже Мо. — Не думаю, що на бізнес-ланчах зазвичай обговорюють прищіпки на соски.

— Ти таке чула?

— У цьому місці чуєш усе. Більшість клієнтів не припиняють патякати при офіціантах, — вона вмикає піноутворювач і продовжує: — Ось так звичайний фартух наділяє нас суперсилою. Вважай, робить майже невидимими.

Лів зніяковіло пригадує, що й сама не помічала присутності Мо біля столу. Мо дивиться на неї з легенькою усмішкою, наче думки читає.

— Все гаразд. Я вже звикла бути людиною-невидимкою.

— Отже, — каже Лів, отримавши свою каву. — Чим ти займалася?

— Останні майже десять років? Гм, усім потроху. Робота офіціантки мені личить. Я не маю амбіцій працювати в барі, — з цілком незворушним поглядом каже вона. — А ти?

— О, звичайна фрилансерка. Працюю на себе. Я не створена для офісної праці, — усміхається Лів.

Мо робить довгу затяжку.

— Я здивована, — зізнається вона. — Ти завжди була в клубі золотих дівчат.

— Золотих дівчат?

— Ну, ти і вся твоя відпадна компанія. Усі такі з ногами, крутими зачісками, і чоловіки так і в’ються навколо. Просто як у романах Скотта Фіцджеральда. Я гадала, ти будеш… ну, не знаю. У телику. Чи в журналах, у кіно, ще де-небудь.

Якби Лів прочитала ці слова в записі, вона відчула б у них приховане глузування. Але в голосі Мо не було ані натяку на злостивість.

— Ні, — каже вона і дивиться на край своєї спідниці.

Лів допиває каву. Останній офіціант пішов. Чашка Мо порожня. На годиннику за чверть дванадцята.

— Тобі, мабуть, треба замкнути тут усе? В який бік ти йдеш?

— Ні в який. Я залишаюся тут.

— У тебе тут квартира?

— Ні, але Діно не проти. — Мо гасить цигарку, встає й витрушує попільничку. — Правду кажучи, він і не знає. Думає, що я дуже сумлінна працівниця і щовечора йду останньою. «І чому інші не можуть бути такими, як ти?» — вона тицяє великим пальцем за спину. — Я тримаю в комірчині спальний мішок і ставлю будильник на пів на шосту. Невеличка проблемка з житлом на даний момент. Власне, я не можу його собі дозволити.

Лів вражено дивиться на неї.

— Не треба цих квадратних очей. Присягаюся, ночувати тут набагато зручніше, ніж у деяких орендованих кімнатах.

Згодом вона так і не може зрозуміти, звідки взялися ці слова. Лів нечасто приймає вдома гостей — особливо тих, кого роками не бачила. Але тепер, перш ніж вона встигає збагнути, що каже, з її губ саме собою злітає:

— Можеш переночувати в мене. Лише сьогодні, — уточнює вона, усвідомивши, що щойно сказала. — Але я маю вільну кімнату. З хорошим душем.

Боячись, що її слова прозвучали надто зверхньо, Лів додає:

— Ми можемо надолужити час. Це буде весело.

Обличчя Мо залишається безпристрасним. Потім вона кривиться, наче робить послугу Лів.

— Якщо хочеш, — каже вона і йде по своє пальто.

Ще здалеку вона бачить свій будинок: блідо-блакитні скляні стіни вивищуються над колишнім цукровим складом, і здається, що химерний позаземний об’єкт приземлився на даху. Девіду це подобалося. Він радів, що може