Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Сука, — несподівано промовляє той.

— Перепрошую?

— Спочатку її дратувало волосся у мене в носі. Потім нігті на моїх ногах. Завжди вигадувала причину, щоб не займатися зі мною старим добрим… ну, ти знаєш. — Він складає великий і вказівний пальці літерою О і тицяє туди вказівним пальцем другої руки. — Або голова болить. Певно, зі старим Віктором вона в неї не дуже болить, еге ж? О ні. Закладаюся, їй начхати, якої довжини його чортові нігті на його чортових ногах, — він знов прикладається до келиха. — Закладаюся, вони як ті кляті кролики.

Ягня на її тарілці вже стигне. Вона акуратно кладе ніж і виделку.

— То що в тебе сталося, га?

Лів скоса поглядає на нього, сподіваючись, що розмова піде в іншому напрямку, — але, звісно ж, сподівання не виправдовуються.

— Крістен казала, ти була одружена. З діловим партнером Свена.

— Так.

— То він покинув тебе?

Вона ковтає клубок, що підступає до горла. Намагається надати обличчю байдужого вигляду.

— Можна й так сказати.

Роджер хитає головою.

— Не розумію. Що коїться з людьми? Чому вони не можуть бути просто задоволені тим, що мають?

Він бере зубочистку і починає колупатися в корінному зубі. Потім зупиняється й із похмурою насолодою роздивляється здобич.

Лів обводить поглядом стіл і зустрічається поглядом з Крістен. Та багатозначно підіймає брови і потайки показує їй великий палець.

«Те, що треба!» — самими губами промовляє вона.

— Прошу вибачення. — Лів відсуває стілець і підіймається з-за столу. — Мені дуже треба до дамської кімнати.

Лів сидить у кабінці, насолоджуючись тишею й тим, що ніхто не займає її. Повертатись вона не поспішає. Кілька разів чує, як до дамської кімнати заходять жінки та виконують свої дії. Перевіряє неіснуючу пошту, грає в «Ерудита» на телефоні. Нарешті, набравши потрібну кількість очок, вона кидає розвагу, зливає за собою воду і миє руки, дивлячись на себе в дзеркало з виразом збоченого задоволення. Її туш змазалася під оком. Лів поправляє макіяж, питаючи себе, нащо взагалі турбуватись, якщо далі все одно треба сидіти поряд із Роджером.

Вона дивиться на годинник. Коли можна буде домовитись про зустріч рано-вранці й вшитися додому? Якщо пощастить, то до її повернення Роджер буде настільки п’яний, що навіть не згадає, що вона взагалі тут була.

Лів кидає останній погляд у дзеркало, прибирає волосся з обличчя й кривиться сама до себе.

«А сенс?»

Тоді відчиняє двері.

— Лів! Лів, ходи сюди! Я хочу тобі щось розповісти! — Під дверима стоїть Роджер, шалено вимахуючи руками. Його обличчя ще більше почервоніло, а волосся з одного боку стоїть сторч. А може, думає Лів, він лише наполовину людина, а наполовину страус. Її миттєво охоплює паніка від думки, що доведеться провести ще хоч півгодини в його товаристві. Вона вже звикла до цього відчуття: нестримного, майже фізичного бажання втекти, опинитися на самоті серед темних вулиць, не бути взагалі ніким.

Вона насторожено сідає, наче готова будь-якої миті зірватися й бігти, і випиває ще півкелиха вина.

— Я справді маю йти, — каже вона, і за столом підіймається хвиля протесту, наче цими словами вона завдала їм особистої образи. Вона залишається. Усмішка ледь торкається її губ. Вона ловить себе на тому, що спостерігає за подружніми парами. З кожним келихом сімейні негаразди стають усе більш очевидними. Оця не любить свого чоловіка. Закочує очі після кожної другої його репліки. Оцьому набридли взагалі всі, можливо, і дружина теж. Не може відірватися від свого мобільного, знов і знов поглядає на нього, тримаючи під столом. Вона вкотре дивиться на годинник, похмуро киває Роджерові, який саме розпинається про подружню невірність. Грає в мовчазну гру «Бінго на званій вечері». Подумки підраховує бали: плата за навчання, ціни на нерухомість. І вже майже збирає фул-хауз із «торішньою відпусткою в Європі», коли хтось торкається її плеча.

— Перепрошую, вам телефонують.

Лів обертається. В офіціантки бліде обличчя й довге темне волосся, що обрамлює його, наче приспущені завіси. Рукою з блокнотом вона манить Лів за собою, і тій на мить здається знайомим обличчя офіціантки.

— Що?

— Терміновий дзвінок. Гадаю, від родичів.

Лів вагається. Родичів? Але цей привід — наче рятівне світло в кінці тунелю.

— О, — каже вона, — гаразд.

— Хочете, я проведу вас до телефону?

— Терміновий дзвінок, — промовляє вона самими губами, обернувшись до Крістен, і вказує на офіціантку, яка, у свою чергу, робить жест у напрямку кухні.

Обличчя Крістен стає надмірно занепокоєним. Вона нахиляється і щось каже Роджерові, який швидко озирається й простягає руку, ніби хоче зупинити сусідку. А тоді Лів іде слідом за невисокою чорнявою дівчиною крізь напівпорожню залу ресторану, повз бар і далі коридором із дерев’яною обшивкою на стінах.

Після півтемряви ресторану кухня видається сліпучою. Яскраве світло відбивається в сталевих поверхнях. Чоловіки в білому, не звертаючи на неї жодної уваги, передають каструлі в зону миття. Щось із шипінням і бризканням смажиться в кутку, хтось поряд торохтить іспанською. Дівчина жестом указує на ряд двостулкових дверей — і раптом вони опиняються в задній кімнаті, в гардеробній.

— То де телефон? — питає Лів, коли вони нарешті зупиняються.

Дівчина дістає з фартуха пачку цигарок і запалює одну.

— Який ще телефон? — байдуже відгукується вона.

— Ви казали, мені телефонують.

— А. Ти про це. Немає ніякого телефону. Просто в тебе був вигляд людини, яку треба рятувати, — вона затягується, випускає довгий сріблястий димок і на мить змовкає. — Та ти що, не впізнала мене? Я Мо. Мо Стюарт.

Побачивши насуплений погляд Лів, дівчина зітхає.

— Я навчалася на одному курсі з тобою в університеті. Ренесанс та італійське малярство. А ще малювання з натури.

Лів починає пригадувати студентські роки. І раптом бачить її: мініатюрну дівчину-готку в кутку аудиторії, яку майже не чути на лекціях, з завжди безпристрасним обличчям і нігтями, пофарбованими в агресивний яскраво-фіолетовий колір.

— Вау. Ти анітрохи не змінилася.

І це не брехня. Лів зовсім не впевнена, що це прозвучало як комплімент.

— А ось ти змінилася, — зауважує Мо, оглядаючи її. — Стала якась… не знаю. Дивакувата…

— Дивакувата.

— Ну, може, й ні. Інакша. Втомлена. Знаєш, мені здається, що сидіти поряд із компанійським дурником — невелика розвага. То що