Подаруй мені тата - Анна Дрімс

— Тебе не було в нашому житті понад сім років, — сама не помічаю, як нахиляюся корпусом ще ближче до нього. — Ти ж якось без нас жив. Думаю, тобі зайві проблеми у вигляді нас не потрібні…

— А ти мене запитала? — жорстко обриває, його пальці сильніше стискають моє зап'ястя. — Потрібні вони мені чи ні.

— Це й так очевидно, — огризаюся у відповідь.

— Ну так просвіти мене, бо я чомусь не в курсі...

— Мама! — чую здалеку голос донечки, одразу смикаю руку, повертаючись.

— Раунд, — єхидно каже Віта. — Якраз минуло дві хвилини. Поки що нічия.

Вона видихає. М'яко посміхається, дивлячись на Надю, яка біжить до нас. Бачу, як вона налаштовується на позитивний лад. Щоб вона не говорила, що не створена для материнства, поки до нього морально не готова... але вона дуже любить мою дочку. Коли вона з нею залишається, це буває рідко, проте... Надя потім її відпускати не хоче. Насправді, Віта просто боїться припускатися помилок… особливо якщо це стосується дитини…

— Мамуся, — мчить до мене. — Я познайоми… — завмирає за метр від столика, коли бачить Ігоря.