Без почуттів - Ольга Джокер

- У чому річ? - накидається на мене Аріна, щойно я виходжу за двері. - Ти з усіма хлопцями в клубі знайома? Не вважаєш, що це тебе не прикрашає?

Мені набридло багато разів поспіль вибачатися, тому я ігнорую всі зауваження і повертаюся за стійку. Відбуду годину. Допоможу, як і обіцяла. Після чого зі спокійною душею поїду. День сьогодні якось не задається.

Наплив гостей активніший, ніж у всі попередні зміни. Вони поспішають та ігнорують мої виправдання щодо зміни розкладу, маючи намір сісти та замовити алкоголь, спіймавши дозу адреналіну, але я однаково поводжуся згідно з правилами - привітно і усміхнено. Діючи, немов робот.

Коли в центр клітки виходить ведучий і урочисто оголошує про початок вечора - запрограмований стан дає збій.

Я не на жарт хвилююся.

Без кінця смикаю спідницю, дивлюся на годинник. За часом - мені пора їхати. За станом душі - хочеться залишитися і хоча б одним оком глянути.

Гул голосів викликає протест і неприязнь. Я збираю речі в сумку. Руки зовсім не слухаються.

- Даш, проводиш? - запитує Аріна і вказує на запізнілого ВІП-гостя.

Киваю. Чіпляю на обличчя неприродну маску. Веду великого здорованя за стіл біля самого рингу, розпинаючись щосили.

Квитки сюди коштують катастрофічно дорого. І якби в мене був вибір - я б краще сходила на якийсь творчий концерт, ніж вбирала кров і жорстокість.

- Приємного вечора, - звертаюся до чоловіка і розвертаюся, щоб швидше піти.

На моїй руці змикаються товсті, як сардельки, пальці. Я злюся, бо вкотре нариваюся на грубість від чоловічої статі.

- Мала, затримайся ненадовго, - просить відвідувач.

Засунувши подалі всю свою відразу, спокійно пояснюю:

- Це заборонено.

Хвилями відчуваю за спиною насильство. Чую глухі удари, крики і стогони. Відчуваю, як мурашки по шкірі.

Роблю помилку і обертаюся.

Серце з розбігу падає в шлунок, а потім злітає до горла. Воно тремтить і колотиться.

Ратмір впевнено переміщається рингом. Тіло напружене й зібране. Концентрація на рівні. Характерна стійка, випади рук.

Нападає жорстоко і правильно. У ньому повадки справжнього хижака. Тактика чітка, удари швидкі та різкі. Здається, ніби смертельні.

- ...заплачу, скільки скажеш, - доноситься голос ВІП-гостя. - Не ображу, красуне.

Я смикаюся, шукаю очима охорону. Затримую дихання, відчуваю слабкість. Самостійно прибираю наполегливі руки, які гуляють тілом і викликають єдине бажання - помитися з милом.

Мір піднімає погляд, відволікаючись. Завмирає. Дивиться прямо на мене з-за металевих прутів рингу.

Шумно втягнувши носом повітря, перебирає ногами. Ніздрі розширені. У зіницях палахкотить вогонь. Наш зоровий контакт триває буквально пару секунд, але цього з лишком вистачає, щоб пропустити потужний удар.

Я скрикую, коли голова Ратміра неприродно смикається, а з рота вилітає цівка крові. Слідом за цим ударом сиплеться порція інших - не менш сильних і вбивчих.

Мене ламає від болю, бо я пропускаю його через себе - весь до єдиної краплі. Тіло трясе, я хничу від безвиході.

Натовп же задоволено гуде і скандує.