Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Відповідай, — вириваючись із рук чоловіка, шиплю я. — Це вочевидь вона прагне твоєї уваги. Не може застебнути хлопчику підгузок або не може вмовити власну дитину з'їсти ложку каші.

Не обертаючись, йду на другий поверх у ванну кімнату. Одразу лізу в душ, налаштовуючи воду на максимально терпиму температуру. Видавлюю на себе неймовірну кількість гелю та мочалкою натираю шкіру до червоних плям.

Злюсь на себе, на нього, на все, що коїться. Здоровий глузд підказує, що настав час тікати з цього шлюбу аби куди, але його швидко затискає авторитет тієї норовливої дівчини, яка з першого погляду закохалася в цього чоловіка та яка до безтями кохає його й досі.

Я не можу без нього, не впораюсь. Я залежна від його турботи, від його опіки, його сильного плеча, від його кохання. Я ж як оленя, народжене в зоопарку, або як тигр, вирощений у неволі, не зможу жити без наставника у дикій природі мегаполіса.

Смикаю гребінцем мокре волосся, скрикуючи від болю. Я знаю, що цього не можна робити. Знаю та все одно продовжую. Аби чимось зайняти руки, відволікти думки. Краплі сліз завмерли у куточках очей.

Коли припиняю смикати волосся, повертаюся до спальні. Хочу заповзти під ковдру та якнайшвидше заснути, бо лише тоді біль ненадовго затихне.

Лягаю на свою половину ліжка та притискаю коліна до живота. Заплющую очі й починаю рахувати до ста. Коли мені було п'ять років і я боялася ліжкового монстра, лише таким шляхом мамі завжди вдавалося мене заспокоїти.

— Один, два, три, чотири, п'ять, — ворушу беззвучно губами.

Через відсутність дверей не чую, коли Назар заходить до кімнати. Рахую далі.

Сорок один, сорок два, сорок три…

Шурхіт крохмаленої сорочки збиває з рахунку.

Починаю плутатися. Сорок один, сорок три, тридцять три…

Коли чоловік тягне ковдру на себе, я взагалі забуваю про числа. Перестаю дихати та щосили стискаю закриті повіки.

— Я нікуди не поїду, як обіцяв.

Рука Горського охоплює мою талію, а чоловікові груди притискаються до моїх лопаток. Він цілує мою маківку, та сльози, як по клацанню пальців, починають котитися по моїх щоках.

Він нарешті обрав мене. Мене, а не їх.