Ілюзія Бога - Річард Докінз
Не всі богослови настільки радикальні, як Свінберн. Однак і в інших богословських текстах нашого часу можна натрапити на дивовижну думку про простоту гіпотези про Бога. Чітко на цю тему висловився 1996 року Кіт Ворд, на той час королівський професор богослов’я Оксфордського університету, в книзі «Бог, випадковість і неодмінність»:
По суті справи, теїсти стверджують, що Бог — це дуже елегантне, ощадливе й продуктивне пояснення існування всесвіту. Його ощадливість полягає в тому, що існування та природа абсолютно всього, що є у всесвіті, пояснюється однією істотою, яка спричинила й наділила сенсом існування все, зокрема й саму себе. Його елегантність у тому, що з однієї ключової ідеї — ідеї найдосконалішої істоти — раціонально виводиться вся сукупність атрибутів Бога та існування всесвіту в усій його повноті.
Ворд повторює помилку Свінберна, фактично виказуючи своє нерозуміння значення слів «пояснити» та «простий». Мені точно не відомо, чи він справді вважає ідею Бога простою, чи, може, написав вищенаведений уривок у запалі дискусії, не надто вдумуючись у його зміст. Однак сер Джон Полкінгорн у книзі «Наука та християнська віра» цитує такі слова Ворда, в яких останній критикує погляди Томи Аквінського: «Його найбільша помилка полягає в припущенні, що Бог логічно простий — причому не тільки в тому розумінні, що його сутність неподільна, а в значно глибшому сенсі, що те, що є істинним для будь-якої частини Бога, є істинним щодо нього всього. Проте було б цілком логічно припустити, що Бог, будучи неподільним, має складну внутрішню будову». І тут Ворд нарешті має рацію. Біолог Джуліен Гакслі ще 1912 року дав означення складності як «гетерогенності складових частин», яка характеризується особливою функціональною неподільністю71.
З інших праць Ворда стає зрозумілим, наскільки важко людям із богословським мисленням збагнути походження складності життя. Він цитує іншого релігійного науковця — біохіміка Артура Пікока (третього учасника вищезгаданої трійці релігійних науковців Британії), котрий висунув постулат по наявність у живої матерії «схильності до нарощування складності». Ворд характеризує цю схильність як «певне вроджене тяжіння еволюційних змін до підвищення складності». Далі він висловлює припущення, що такий нахил «може випливати з особливостей мутагенезу, які наділяють перевагою складніші мутації». Ворд сам не впевнений у правильності цього припущення, і не дарма. Схильність еволюції до нарощування складності випливає (у тих гілках еволюції, де воно взагалі відбувається) не з якоїсь вродженої схильності до нарощування складності й не з перекосу на користь певного типу мутацій. Її причиною є природний добір — єдиний процес, котрий, наскільки нам відомо, здатний створювати складні об’єкти з простих. Теорія природного добору по-справжньому проста. І так само прості початкові умови, які вона передбачає. Натомість те, що вона пояснює, немислимо складне — складніше за все, що ми можемо уявити, за винятком, звісно, Бога, здатного все це створити.
Кембриджська конференція
На нещодавній кембриджській конференції, присвяченій науці та релігії, на якій я виклав аргумент, названий у цій книзі «аргументом надсучасного авіалайнера», мені довелося стати свідком, м’яко кажучи, провалу щиросердої спроби досягти згоди в питанні простоти Бога. Ця подія наштовхнула мене на деякі міркування, якими я б хотів зараз поділитися.
По-перше, мушу сповідатися (тут влучнішого слова не добереш), що спонсором конференції був Фонд Темплтона. Висвітлювати її перебіг запросили ретельно дібрану групу журналістів із Британії та Америки, які спеціалізуються на науці. Серед 18 запрошених доповідачів мені відводилася роль представляти погляди атеїстів. Зі слів одного із запрошених журналістів — Джона Горґена — стало відомо, що їм, крім покриття всіх витрат, за присутність на конференції запропонували щедру суму — 15 000 доларів. Мене це насторожило. У моєму багатому досвіді участі в наукових конференціях ніколи не траплялося випадків, щоб аудиторії (на противагу доповідачам) платили за участь. Якби я про це дізнався раніше, то відразу засумнівався б у доречності участі в конференції. Це могло означати, що Темплтон використовує свої гроші, щоб підкупити журналістів і збити їх із добропорядного шляху. У Горґена згодом виникли такі самі сумніви, тож він присвятив конференції цілу статтю72. Із неї я дізнався прикру річ, що моя анонсована участь у конференції в статусі доповідача спонукала його та деяких інших журналістів відкинути свої сумніви:
Лише британський біолог Річард Докінз, чия участь у зібранні переконала мене та інших колег у серйозності цієї події, критикував релігійну віру за її несумісність із наукою, ірраціональність та шкоду. Решта доповідачів: троє агностиків, один юдей, деїст і дванадцять християн (мусульманський філософ відмовився від участі в останню хвилину) — озвучували ідеї, відверто перекручені на користь релігії та християнства.
Стаття Горґена одночасно й тішить, і насторожує. Попри свої погані передчуття, він виніс деякі цінні висновки з цієї події (як і я, але про це йтиметься далі). Він пише:
Поспілкувавшись із релігійними учасниками конференції, я глибше зрозумів, чому деякі розумні, добре освічені люди приймають релігію. Один журналіст розповів про досвід опанування багатьох мов, інший — про досвід духовної близькості з Ісусом. Моїх переконань ніщо на цій події не змінило, але в інших вони похитнулися. Принаймні один колега зізнався, що його віра захиталася під впливом проведеного Докінзом критичного розтину релігії. Якщо Фонд Темплтона може посприяти навіть такому крихітному кроку до ідеального, на мою думку, світу без релігії, хіба це погано?
Літературний агент Джон Брокмен вдихнув друге життя в статтю Горґена, опублікувавши її на своєму веб-сайті «Edge» (котрий часто називають онлайновим науковим салоном), де вона викликала низку коментарів, зокрема відгук теоретичного фізика Фрімена Дайсона. Я відповів Дайсону, цитуючи його виступ із нагоди здобуття Темплтонівської премії. Подобається це йому чи ні, але, прийнявши Темплтонівську премію, Дайсон дав потужний сигнал світовій громадськості, який, звісно, витлумачили як схвалення релігії одним із найвидатніших фізиків світу.
Я не бачу проблеми в тому, що, як і величезна маса християн, не цікавлюся вченням про Трійцю та історичною достовірністю євангелій.
Але ж те саме міг сказати будь-який науковець-атеїст, якби хотів, щоб його слова звучали по-християнськи. Хіба ні? Я розібрав промову Дайсона на цитати, повставлявши в неї сатиричні звернення уявного автора до представника Фонду Темплтона (виділені курсивом):
Вам цього мало? Хочете чогось серйознішого? Ну добре…
«Я не бачу чіткої межі між розумом і Богом. Розум стає Богом, коли ми його не можемо збагнути».
Може, цього достатньо і я можу повернутися в лабораторію? Ще мало? Гаразд, додам тоді ще таке:
«Навіть у моторошній історії ХХ століття я бачу ознаки прогресивності в релігії. Дві особи, в яких втілилося зло нашого століття — Адольф Гітлер і Йосип Сталін, — були запеклими атеїстами»31.
Тепер відпустите мене?
Дайсону нічого не варто було спростувати саркастичні питання, які читалися між рядками його промови, якби він чітко пояснив, які бачить аргументи на користь віри в Бога, але віри не в розмитому ейнштейнівському дусі, про яку йшла мова в першому розділі та з якою запросто можемо погодитися всі ми.
