Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Не тільки можу, я дуже навіть хочу. Не віриш?

Він знову притягнув її до себе. Яна завмерла від потрясіння: Віталик дійсно її хотів. Уявивши себе поруч з ним, а за мить — осудливий погляд Остапа, Яна почала вириватися та лупцювати Дубовського по грудях кулаками.

— Відпусти зараз же! Я не хочу! Зрозумів? Не хочу!

Він притиснув її до себе ще міцніше, а разом з Юною і її руки.

— Заспокойся. Я тебе не чіпатиму. Заспокойся! — Вона перестала вириватися, проте раптом розплакалася, притулившись щокою до його грудей. — Дурненьке дівча. Я ж не ґвалтівник.

* * *

Остап ще раз оглянув операційну.

Він все приготував, розклав, завбачливо поклавши на видному місці головне, щоб не затримувати професора.

Через декілька днів відбудеться перша операція на серці в цьому місті. Йому будуть асистувати найкращі хірурги, але основна відповідальність, поза всяким сумнівом, лежить на Остапові. Тепер, коли обладнання встановлено, його основним завданням буде не тільки успішно проведена операція, але й навчання інших хірургів. У цій справі важливий кожен нюанс.

— Ви такі зосереджені, лікарю. Вам личить.

Остап обернувся. У дверях операційної стояла незнайома жінка — білява і симпатична.

— Спасибі. Вибачте, що не знаю вашого імені.

Незнайомка здивовано підійняла брову й посміхнулася.

— Для вас — просто Вікторія. Спеціаліст по людських душах. — Остап замислився, що це повинно означати, а жінка розсміялася й пояснила. — Психолог.

— Зрозуміло. Тоді, просто Остап.

— Я знаю. Джон Родзинський дуже багато розповідав про вас і ваш талант. Дивно, що ми досі не поспілкувалися. — Жінка зробила декілька кроків, обійшла операційний стіл і зупинилася прямо перед ним. — Поблизу ви ще симпатичніший.

Остап насупився. Нова знайома виглядала чарівно та й поводилася чемно — навіть занадто, але не вабила його. Можливо тому, що всіх жінок він тепер порівнював з Яною, хоча і розумів, що таких, як вона, небагато.

  Остап зрозумів, що нова знайома очікує на комплімент у відповідь. Однак вони не на світському заході.

— Ви у справі? Вибачте, але я трохи зайнятий. Очікую на професора Гришака.

— О, прошу вибачення. Я лише проходила повз, і мені здалося, що ви сумуєте. Хоча, в нашій лікарні це навряд чи можливо. Ви вже чули новину дня? Ні? Про нашу колегу Синичку. Тоді не розноситиму плітки. Тим більше, що злі язики можуть навигадувати усілякого.

Про Яну? Вона хотіла побалакати з ним, повідомити щось важливе.

Остап зірвався з місця й помчав до терапевтичного відділення. Він чув, як Вікторія щось кричить йому вслід, але не озирнувся. Занадто мало часу залишалося до приходу професора.

Не знайшовши Яну в ординаторській, Остап почав відкривати двері кожної палати на своєму шляху. Відчинивши останні в лівому ряді, він завмер, а потім швидко зачинив їх. Однак картина, яку він побачив, вже закарбувалася в його мозку. Молодий хірург притискав до себе Яну, а її голова лежала у нього на грудях.

Остапу знадобилося декілька секунд, щоб в голові перестали грюкати барабани ревнощів.

— Все це, якось...

— Тобі не сподобалося?

— Сподобалося. Але, розумієш, я відчуваю себе так, немов роблю щось...

— Неправильне? Заборонене?

— Так.

Ні, легковажна дівчина ніколи так не скаже.

Остап обережно прочинив двері й зазирнув у щілину. Яна втупилась обличчям в халат чоловіка, а її плечі здригалися.

Плаче. Що ж робити? Не вриватися ж. Чому він її не вислухав, коли вона прохала про це?

Остап знову закрив двері. Він обернувся, щоб іти, бо, швидше за все, на нього вже чекав професор, але раптово натрапив на знайому похмуру фізіономію.

— Тікаєш? Як же ти швидко здався, лікарю.

— Здається, Сергій?

— Він самий. А ще я її друг — справжній і не такий сприйнятливий до пліток, як деякі іноземці.

— Значить так, друг. Зараз я дуже поспішаю. На мене чекає професор Гришак. Сподіваюся, ти його знаєш. — Дочекавшись кивка, Остап продовжив: — А ти зараз же зайдеш у цю палату й заспокоїш її. Як друг. Тобі я довіряю більше, ніж того, іншому.

* * *

Почувши, як грюкнули двері, Яна різко відскочила від Віталіка. Вона відчувала себе, немов в прострації. Несподівана поява Сергія вивела її з дивного стану.

Вороний з розгону штовхнув Віталіка в плече та різко видихнув:

— Ідіот! Зовсім мислити розучився?!

Дубовський, мабуть, від несподіванки, на мить втратив рівновагу, але відреагував на раптовий напад дуже швидко, присунувшись до Сергія впритул.