Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Він вже й не пам'ятав, коли востаннє так сильно хотів виспатися. Бажання впасти на подушку — будь-яку, а можна обійтися й без неї — з кожною хвилиною ставало все нав'язливішим. У Торонто Остап вже давно пішов би додому відпочивати, але тут — не Канада.

Після нічного чергування та виснажливих багатогодинних операцій він нашвидку випив кави з автомата та пішов провідати прооперованих пацієнтів. Здавалось, для хвилювання не було причин, але якесь тягуче відчуття тривоги не полишало його. Остап вирішив, що це — через втому.

Опівдні він повинен зустрітися з професором Гришаком, щоб продемонструвати обладнання та готовність до проведення операцій на серці. У нього залишалося декілька годин для сну. Якщо, звичайно ж, вдасться задрімати. Але найбільше йому хотілося побачити Яну, щоб упевнитися, що з нею все гаразд. Просто сказати їй пару слів та зазирнути в очі.

Вони зіткнулися у дверях переходу між відділеннями. Він підтримав її, щоб дівчина не впала. Дозволив собі на мить обійняти струнке тіло, вдихнути знайомий запах, і лише потім знехотя відпустив. Вона ж вхопила його за руки та квапливо зашепотіла:

— Нам потрібно побалакати. Терміново! — Яна озирнулася навкруги. — Не тут.

Робочий день був в самому розпалі. Повз них снували пацієнти та медперсонал. За три хвилини їх вже встигли декілька разів штовхнути, наче в центрі ринкової площі, тому Остап не здивувався проханню Яни. Єдине, що його хвилювало — занепокоєння на гарному личку.

— Щось трапилося? — Невже відбулося ще щось, поки він оперував? Чи... — Повернувся той чоловік? Рудий?

— Рудий? Ні. Не в цьому справа.

— Тоді що?

— Я не можу говорити про таке при свідках. — Яна виглядала такою милою та незахищеною, наче перші весняні квіти або маленькі пташки. Синичка. Він посміхнувся, а дівчина насупилася. — Остапе, все дуже серйозно. Чесно кажучи, мені не до сміху. Ми можемо вийти на подвір’я? Тільки... окремо. Не сердься. Я потім все тобі поясню.

Дивно. Чому вони не можуть спуститися у двір разом, як колеги?

В цю мить завібрував телефон. Телефонував Гришак. У напруженому графіку професора з'явилося «вікно», і він повідомив, що буде в операційній за годину. Остап зітхнув.

— Вибач мені, Яно, але нам доведеться побалакати пізніше. У мене термінова зустріч.

— Але ж це дуже важливо!

Він бачив, що дівчина схвильована, але не міг відмовити Гришаку.

— Тоді поговорімо тут або в ординаторській. У мене є декілька хвилин.

Яна похитала головою.

— Занадто людно.

— Так що трапилося? Тебе хтось образив?

— Так. Ні. Не в цьому справа.

— За годину, можливо, за дві я звільнюся. Стільки часу це може почекати? — Яна дивилася на нього настільки нещасним поглядом, що він готовий був зателефонувати Гришаку та скасувати зустріч. — Гаразд, я перенесу огляд операційної ще на годину. Або на той час, коли професору буде зручно.

— Професору... Ні, не треба. Розмова зачекає.

— Ти впевнена?

— Так. Іди, — рішуче промовила Яна.

Він зробив декілька кроків у бік операційної й озирнувся — вона стояла на тому ж місці та дивилася йому вслід. Остапу захотілося повернутися, але Яна, мабуть, відчула його настрій, посміхнулася й махнула рукою. Він підняв свою у відповідь.

Що може статися за декілька годин?

* * *

Яна спостерігала, як Остап швидким кроком віддаляється в бік хірургічного відділення, і шкодувала, що не сказала йому про все одразу. Але дівчині не хотілося, щоб і про них ходили плітки. Тоді їй точно не відкрутитися від іміджу легковажної дівчини. Та й Остап може постраждати, і як наслідок, відвернутися від неї.

Чому все це сталося саме зараз? У неї й ворогів-то справжніх ніколи не було.

Вікторія постаралася? Ні. Це навіть для неї занадто.

Яна йшла коридором, намагаючись розібратися, кому ще вигідно зводити на неї наклеп, коли чоловіча рука обхопила її за талію та втягнула в маленьку порожню палату.

— Ти з глузду з'їхав, Віталік! Відпусти зараз же! Хіба ти не чув...

— Знаю я, знаю, — він підсунув її до вікна, не відпускаючи, а Яна намагалася вирватися з обіймів. — Та не брикайся ти. Я тільки побалакати хочу.

— Побалакати? Після всього того бруду, що на мене сьогодні вилили, ти заманюєш мене сюди, щоб побалакати? Я не збираюся нічого обговорювати, особливо з тобою!

— Бруд? Ти вважаєш, що зустрічатися зі мною — це бруд! Я хто з мене очей не зводив декілька років! Забула вже?

— Забудеш тут! — Їй вдалося відштовхнути Дубовського та перевести подих. — Пам'ятаю я все. Але ж ми не спали разом!

— Кому це знати, як не мені. Хоча я не проти. А давай-но переспимо, і тоді не буде так прикро.

— Дурень! Як ти так можеш?