Країна розваг - Стівен Кінг

апное. Йому доводиться спати напівсидячи, та й то не допомагає. Іноді він перестає дихати взагалі, і коли це стається, вмикається сигнал тривоги й будить його. Лише вчора, після повітряного змія, він проспав усю ніч без пробуджень. Я навіть раз заходила до нього, десь о другій ночі, щоб перевірити, чи не зламався монітор. Він спав, як немовля. Не перевертався з боку на бік, не бачив кошмарів — йому вони часто сняться, — не стогнав. А все завдяки змію. Більше ніщо не змогло б дати йому таку втіху. Крім, хіба що, поїздки у той ваш клятий парк розваг, але це виключено. — Вона замовкла і всміхнулася. — От чорт, я штовхаю промову.

— Нічого, — заспокоїв я.

— Просто мені майже нема з ким поговорити. Є людина, яка допомагає по господарству, дуже хороша жіночка з Гевенз-Бей, і звісно, є ще Дженіс, але це не те. — Вона глибоко вдихнула. — Є ще одне. Я кілька разів грубо з вами розмовляла, до того ж без причини. Пробачте.

— Місіс… Міс… — Чорт. — Енні, вам нема за що вибачатися.

— Ні, є. Ви могли просто проминути нас, коли побачили, що я воюю з повітряним змієм, і тоді Майк не відпочив би так добре вночі. Що я можу сказати? Мені важко довіряти людям.

«От тепер вона запросить мене на вечерю», — подумав я. Але цього не сталося. Може, через те, що я сказав далі.

— Знаєте, а він міг би приїхати в парк. Я можу легко все влаштувати. Парк зачинено, тому атракціони будуть у його повному розпорядженні.

Її обличчя різко стислося, наче рука в кулак.

— Е ні. У жодному разі. Якщо ви так думаєте, то він мало вам розповів про своє захворювання. Будь ласка, навіть не згадуйте про це йому. Я наполягаю.

— Добре, — сказав я. — Але якщо ви передумаєте…

І замовк. Змінювати думку Енні точно не збиралася. Вона подивилася на годинник, і усмішка знову освітила її обличчя. І через її сліпучість від погляду ховалося те, що в очах вона так і не відбилася.

— Господи, вже так пізно. Майк буде голодний після фізіотерапії, а я ще навіть не думала, що приготувати на вечерю. Пробачте, я вже піду.

— Звісно.

Я стояв і дивився, як вона швидким кроком іде по доріжці до зеленого вікторіанського будинку — вхід у який мені, найімовірніше, назавжди заборонено завдяки моєму довгому язику. Але думка показати Майку «Джойленд» здавалася мені слушною. Впродовж літа до нас приїжджали дітлахи з різними проблемами та формами інвалідності: скалічені, сліпі, хворі на рак, з уповільненим розвитком (тоді, у темні сімдесяті ми їх називали розумово відсталими). До того ж, я не збирався садовити Майка у передню кабінку «Скаженої трясучки» й натискати «пуск». Навіть якби «Трясучку» не застопорили на зиму, я не такий ідіот.

Але карусель досі працювала, а вже на ній він покататися міг би. Так само, як і на потязі, який їздив через усе село Виляй-Крути. Я був певен, що Фред Дін теж не заборонив би мені показати малому «Дзеркальний особняк Містеріо». Але ні. Ні. Син був її тендітною тепличною квіткою, і нічого змінювати вона не збиралася. Випадок із повітряним змієм був лише відхиленням, а вибачення — гіркою пігулкою, яку вона змушена була проковтнути.

Та все ж я не міг не захоплюватися тим, яка жвава й гнучка вона була, з якою грацією рухалася — її син такої ніколи не знатиме. Я дивився на її голі ноги нижче краю спідниці й зовсім не думав про Венді Кіґан.

* * *

Вікенд у мене був вільний. Що сталося, ви знаєте. Напевно, думати, що у вихідні завжди йде дощ, — це ілюзія, однак насправді чомусь так і виходить — спитайте у будь-якого роботяги, який колись планував поїхати на природу чи порибалити у свій вихідний.

Що ж, на такі випадки завжди був Толкін. У суботу вдень я сидів у своєму кріслі біля вікна, все далі пробираючись у гори Мордора з Фродо та Семом, коли в двері постукала місіс Шопло й запитала, чи не хочу я спуститися у вітальню й пограти в «Скрабл»[44] із нею та Тіною Екерлі. Я зовсім не фанат «Скраблу», бо часто зазнавав принижень від своїх тіток Тензі й Наомі. Кожна з них мала в голові по велетенському словнику з запасом того, що я досі вважаю «скрабловими гівнословами» — типу «скуб», «бздинь» і «бхут» (індіанський привид, щоб ви знали). Попри це, я сказав, що залюбки зіграю. Зрештою, місіс Шопло була моєю квартирною хазяйкою, а дипломатія буває різних видів.

Коли ми спускалися сходами вниз, вона по секрету сказала:

— Ми допомагаємо Тіні готуватися. Вона в нас акула «Скраблу». Її взяли на якийсь турнір в Атлантік-Сіті, на наступних вихідних відбудеться. Здається, там є грошовий приз.

Знадобилося зовсім небагато часу (може, чотири ходи), щоб зрозуміти — наша бібліотекарка у грі обставила б моїх тіток за милу душу. На той час, коли міс Екерлі виклала слово «дубильний» (з ніяковою усмішкою, притаманною всім акулам «Скраблу», — я думаю, вони спеціально вправляються перед дзеркалом), Еммаліна Шопло відставала на вісімдесят очок, а я… краще промовчу.

— А ніхто з вас нічого не знає про Енні й Майка Росів? — спитав я під час перерви між ходами (здавалося, обидві жінки відчували нагальну потребу дуже доооовго вивчати дошку перед тим, як покласти бодай одну кісточку). — Вони живуть на Біч-роу, у великому зеленому вікторіанському будинку.

Міс Екерлі так і застигла, тримаючи руку в коричневому мішечку з літерами. Очі в неї були великі, а скельця окулярів робили їх ще більшими.

— Ти з ними познайомився?

— Угу. Вони намагалися запустити повітряного змія… тобто вона намагалася… а я трохи допоміг. Вони дуже приємні. Я просто подумав… вони вдвох, самі в тому великому будинку, а хлопчик такий хворий…

У погляді, яким обмінялися жінки, читалася така недовіра, що я подумав: «Краще б я взагалі не порушував цієї теми».

— Вона з тобою розмовляє? — спитала місіс Шопло. — Снігова королева до тебе заговорила?

«Не лише заговорила, а й приготувала мені фруктовий смузі. Подякувала. Навіть вибачилася переді мною». Але вголос я цього не сказав. Не тому, що Енні справді скрижаніла, коли я забагато собі дозволив, а просто це чомусь видавалося ніби зрадою з мого боку.

—