Країна розваг - Стівен Кінг
Чи був у нього здивований вираз обличчя? Не можу сказати. Коли я нарешті зрозумів, що щось не так, мені було видно лише його вилинялу брудну кепку, бо Едді схилив голову між колінами. Він усе хилився вперед і зрештою зробив повний переверт у повітрі, приземлившись на спину, безвільно розкинувши руки й виставивши обличчя захмареному небу. Гримаса болю — от і все, що було на ньому написано тієї миті.
Я впустив пакет з обідом, підбіг до нього і впав на коліна поряд.
— Едді? Що таке?
— Рце, — видушив з себе він.
Спершу я подумав було, що він говорить про якісь ліки на основі рицинової олії, та потім побачив, як він тримається рукою в рукавиці за лівий бік грудей, і все зрозумів.
Доджойлендівська версія Дева Джонса просто заволала би про допомогу, але після чотирьох місяців говоріння говіркою слово «допомога» мені навіть на думку не спало. Я набрав у легені побільше повітря, підняв голову і якнайгучніше закричав «ГЕЙ, ЛОХ!» у вологе ранкове повітря. Неподалік був лише Лейн Гарді, і він прибіг дуже швидко.
Сезонні працівники, яких наймав Фред Дін, не мусили знати основ невідкладної допомоги, однак навчитися її надавати були зобов’язані. А я, завдяки курсам порятунку життя, які відвідував ще підлітком, уже вмів це робити. На тих заняттях півдесятка учнів біля басейну асоціації молодих християн тренувалися на манекені з малоправдоподібним іменем Геркімер Солтфіш. Тепер мені вперше випала нагода перевірити теорію на практиці, і знаєте що? Не надто це й відрізнялося від прийому, яким я виштовхнув шматок хот-доґа з горла малої Голлі Стенсфілд. Шкури на мені не було, і обіймати ззаду не довелося, однак основну роль тут відігравала груба сила. Я зробив старому гівнюку тріщини у чотирьох ребрах і зламав одне. Хоча не можу сказати, що шкодую про це.
Коли прибіг Лейн, я стояв на колінах біля Едді й робив непрямий масаж серця — спочатку нахилявся вперед, переносячи всю вагу тіла на долоні, потім відхилявся назад і прислухався, чи він не вдихнув повітря.
— Господи, — тільки й промовив Лейн. — Серцевий напад.
— Так. Я в цьому впевнений. Викликайте «швидку».
Найближчий телефон був у сарайчику біля тиру Баті Аллена (говіркою — в собачій буді). Там було замкнено, проте Лейн мав ключі від королівства: три майстер-ключі, що відмикали всі двері в парку. Він побіг. Я продовжував реанімацію, розгойдувався вперед і назад, ноги в стегнах боліли, коліна гучно скаржилися на тривалий контакт із шорстким покриттям Джойленд-авеню. Після кожних п’яти натискань я повільно рахував до трьох й слухав, чи не вдихне Едді. Але марно. Не приходила радість у Країну розваг, принаймні для Едді. Ні після перших п’яти натискань, ні після других п’яти, ні після півдесятка п’яти. Він лежав на асфальті, розкинувши руки в рукавичках й роззявивши рота. Едді клятий Паркс. Так я й дивився на нього, не знаючи, що робити далі, коли на всіх парах примчав Лейн і заволав, що «швидка» вже їде.
«У мене нічого не виходить, — подумав я. — Прокляття, мені не вдасться».
А тоді я нахилився вперед, ще раз натиснув і притисся ротом до його губ. Це було не так погано, як я боявся. Було гірше. На губах у нього тримався гіркий смак цигарок, а з рота смерділо чимось іще — Господи, здається, то був перець халапеньйо, може, з ранкового омлету. Але я добре приклався, міцно затиснув йому ніздрі і вдихнув повітря йому в горло.
Я зробив це п’ять чи шість разів, після чого він почав дихати сам. Я перестав натискати на груди, щоб побачити, що станеться, а він дихав. Мабуть, того дня пекло було переповнене — інших варіантів у мене нема. Я перекотив його на бік, на той випадок, якщо його знудить. Лейн стояв поряд, поклавши руку мені на плече. Невдовзі ми почули наближення виття сирен.
Лейн побіг зустрічати їх біля воріт і показувати дорогу. Коли він пішов, я піймав себе на тому, що дивлюся на криві пики зелених монстрів, які прикрашали фасад «Дому жаху». Над ними зеленими літерами, з яких крапав слиз, було написано: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ». Я знову подумав про Лінду Ґрей, котра зайшла туди живою, а винесли її через кілька годин, холодну й мертву. Мабуть, мої думки звернули за цією траєкторією тому, що мала приїхати Ерін з інформацією. Інформацією, яка її занепокоїла. А ще я думав про вбивцю дівчини.
«То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, — сказала місіс Шопло. — Та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб».
Волосся в Едді передчасно посивіло, як у всіх курців, які курять змолоду і багато. Але воно могло бути білявим. І він завжди носив рукавички. Звісно, він був застарий як на чоловіка, що супроводжував Лінду Ґрей у її останню темну поїздку на атракціоні, звісно, але…
«Швидка» була вже на підході, але не зовсім поряд, хоча я бачив Лейна біля воріт: він махав руками над головою, показуючи, щоб вони поквапилися. Я подумав: «Та чого там», — і здер з Едді рукавички. Його пальці були помережані відмерлою шкірою, почервонілі тильні боки долонь вкривав товстий шар якогось білого крему. Татуювань не було.
Лише псоріаз.
* * *
Коли Едді занесли в машину і «швидка» поїхала назад у крихітну лікарню Гевенз-Бей, я пішов у найближчий донікер і прополоскав рота. Знову і знову. Довго довелося переганяти воду в роті, перш ніж я позбувся проклятущого присмаку перцю халапеньйо. Відтоді я цього перцю не торкався.
Коли я вийшов, біля дверей мене зустрів Лейн Гарді.
— Це було щось, — сказав він. — Ти повернув його з того світу.
— Йому ще не скоро покращає, плюс може бути ураження мозку.
— Може, так, а може, й ні, але якби не ти, йому б навіки погіршало. Спочатку дівчинка, тепер старий поганець. Я можу вже називати тебе Ісусом, а не
