Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Розтулю рота, подумав Бобер, виженуть. Краще помовчу.

Лев удруге стукнув лапою по пеньку:

— Розжирів, розлінився!..

Тут Бобер не витримав. Пан чи пропав, думає. Розтулив рота:

— Колеги…

Усі глянули на Бобра, і очі їхні зробилися круглі від здивування. У роті в Бобра не було жодного зуба…

— Як це зрозуміти? — по хвилі мовчанки спитав Лев. — Де?

— Вигризав матеріали у Головліспостачбуді…

Хряк лежав посеред двору в калюжі. Згори парило сонце. Знизу остуджувало болото. Благодать!

Щось поруч зачалапкало. Розплющив око: качка. Пройшла, перевалюючись з лапи на лапу.

«Теж мені персона, — подумав Хряк. — Господар на неї й дивитись не хоче. А воно хизується… Ліньки вставати. Витовк би в болоті. Мене все ж таки господар поважає. І персональна куча. І підстилка завжди чиста. Завжди повне корито».

З хліва почулось:

— Му-у-у-у!

Хряк самовдоволено покрутив хвостиком.

…Навіть корова й та не в такій повазі. По три рази на день її доять, а пастися сама мусить.

На городі закричали:

— А киш! А киш, кляті! Щоб вам уже печінки дерло!.. «…Господар кишкає курей», — констатував Хряк. Ох і не любить Хряк отієї курячої шпани. Мало їм двору. Норовлять через загорожу вилізти. Порпаються. Чогось шукають. Кудкудакають. І вже у них грудяччям кидають, псом полохають. Ніщо не допомагає. Ще чого доброго озлоблять господаря…

Відлежав бік. Звівся на передні ратиці. Став над калюжею. І лупнув од здивування очима: з калюжі на нього дивилось відгодоване рило.

Хряк обережно спитав:

— Pox? Pox?

Рило так само запитало:

— Pox? Pox?

Потряс вухом.

Рило теж потрясло вухом.

«Ясно, — подумав Хряк. — Це моє рило. Он яке стало! Солідне. Уже не той сухоребрий підсвинок, яким мене купив господар. Відгодував. Даремно я на нього сердився тоді, як він мене кастрував. Добре зробив. Щоб зайві думки в голову не лізли. Щоб міцно спалось».

Хряк знову плюхнувся у калюжу. Затягнув на честь господаря:

— Куві-і-і-і! Куві-і-і-і!

І незчувся, як підійшов сам господар.

— Ану вставай, лежню! — сказав так, що в Хряка похолонуло в ратицях. — Годі хліб переводити!

Хряк розплющив очі. Побачив у руках господаря ніж.

Кавкнуло всередині. Зірвався, кинувся до кучі. А серце його роздирав біль і розпач: «Таки довели. Таки довели господаря кляті кури…»

Він царственою ходою вийшов на арену. Ніс гордо патлату голову. Владно і впевнено ставив могутні лапи. Навіть хвіст із китицею на кінці тримав з гідністю.

— Лев! — шелеснуло в рядах публіки. — Цар звірів. Приборкувач ляснув гарапником позаду.

Він повернув голову. Показав зуби. Гаркнув: «Ну! Ну! Делікатніше! Бо як лясну…»

Побачив перед собою палаючий обруч. Зі злості стрибнув через вогонь.

Навколо заляпали в долоні. Почулося захоплене:

— Ти диви, який покірний! Приборкувач молодець! Приборкувач підійшов до нього. Простягнув руку.

Звір подумав: отак тільки клацну щелепою — і твоя рука хрусне, як соломинка. Та згадав, як та рука кидала йому телятину. Облизався. Примружив очі.

Рука вчепилася в його патлату гриву. Друга взяла за нижню щелепу.

Звір нічого не міг зрозуміти. Приборкувач встромив йому голову в пащу.

Публіка завмерла. Сусід шепнув сусідові:

— Ні! В цього приборкувача справді магічна сила… Царя звірів перетворив на домашню кицьку…

В лева нестерпно зсудомило зуби. Стиснулися на лапах пазурі. Кров у жилах обернулась на вогонь. Зараз він покаже, яка з нього домашня кицька. Зараз він здавить щелепи, голова мага лусне, мов качине яйце…

Та враз кров із вогню обернулася на лід. Пазурі сховалися в м’які подушечки. Зуби ніби затерпли. А щелепи ще більше розтягнулися, щоб не пошкодити зачіску приборкувача…

…Бо пригадав клітку, наївні очі маленького левенятка.

Черв’як висунув голівку з яблука. Надворі парило.

«Мабуть, знову на дощ, — подумав черв’як. І міркував: — Коли нема дощу — краще. Можна більше з’їсти».

Під яблуньку сіли двоє. Він і Вона.

Вона сказала:

— Як гарно!

Він відповів:

— А скільки тієї краси понищено.

Черв’як оглянувся навколо. Йому подобалося усе: і яблуко, у якому він сидів, і дірка. Є де сидіти, є що їсти. Краса. А що ж понищено? Де?

Вона погодилася:

— Не без того. Людина живе, значить, мусить щось нищити.

Він гаряче доводив:

— Мусить. Але мусить і відтворювати, відновлювати. Природа не бездонна бочка.

Вона заспокоїла:

— На наш вік вистачить.

— На наш. А на вік нашого третього?

Черв’як здивовано оглянувся. Ніякого третього він не бачив. І знову подумав: