Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Дикун нюхом відчув техніку. Продер очі. Й на мене витріщився. Ніби не він первісна людина, а я.

— Ну, ну, — кажу. — Ти на мене так не дивися. Бо я можу образитися.

Він заплющив очі. Струсонув головою. Знову відкрив очі.

— Ти мені, — кажу, — вибач, що я тебе зв’язав і прив’язав. Але ж ти — дикун. Голова твоя не варить. Ноги на плечі — і пішов. А науці знову тоді ходити манівцями по твоїх слідах. А може, ще й мене верхньою кінцівкою по щелепі хряпнеш… А мені з тобою поговорити треба.

Культурно…

Він очима водив по верхів’ях дерев. Ніби з ними прощався.

— Мене не бійся, — пояснюю. — Я не кат. Я не варвар. Не людожер. Я — цивілізована людина. З двадцятого сторіччя. Твій нащадок. А зв’язав тебе для того, щоб нам вигідніше було поговорити…

Здається, мої слова до нього зовсім не доходили. Але, на диво, він лежав спокійно, сумирно, ніби чекав саме такої долі.

— Дивна ти, — кажу, — людина. Хоча б трохи сіпався, рвався.

Очі його дивилися крізь мене.

Не розуміє, з гіркотою подумав я. Треба якось інакше.

Тицьнув йому пальцем у груди:

— Значить, ти — це ти, а я — це я. Уторопав?

Неандерталець мовчав.

Ні, мислю. Треба переходити на загальноістотну мову.

Дістав рюкзак. Витяг звідтіля консерву. Пляшку.

В неандертальця ворухнулося воло. Він розкрив рота. Ніби чекав чарку.

Я хлюпнув йому з пляшки. Поклав шматочок м’яса. Дав хліба.

Він пережував. Проковтнув. Кивнув: мовляв, розв’яжи.

Я теж випив для сміливості. Розв’язав.

— Ну, розповідай, — кажу, — як ти дожив отак до нашого часу?

Мовчить. Тільки кінцівки розправляє. Ніби масаж робить.

Дав я йому ще.

Випив. Крекнув. Занюхав шкуринкою хліба. Точнісінько так, як сучасна людина.

Я поклав йому руку на плече. Погладив по патлатій голові:

— Молодець! Ще по краплі — й будемо як рідні.

Випили.

Мені нічого, а він розклеївся зовсім. Заревів своєї якоїсь дикунської пісні. Став танцювати навколо бука.

— А тепер, — присадив я його, — досить. Давай буду тебе вчити. Буду тебе окультурювати. Цивілізувати.

Дістав із рюкзака книжку.

— О ні! Тільки не це! — крикнув раптом сучасною мовою неандерталець.

Я витріщився.

Він затрусився, як у лихоманці.

— Спочатку ти навчиш мене читати, — мовив затинаючись, — а потім докорятимеш за те, що я не так читаю або не так розумію…

— Звідкіля ти узяв це? І звідки ти знаєш сучасну мову?

— Знаю. Предок мій був з цивілізованих. Бувай…

І чкурнув так, що за ним аж зашуміло…

Кажуть, урвалося. Садити будуть. Тих, хто «з чорного ходу», хто «з-під прилавка». Хто бере. Хто дає. І в медицині. І в магазині. І в інституті. І навіть там…

Переполох!

Приходжу до однієї. Завжди дріжджі брав.

— Ти що?! — каже. — Хочеш, щоб і мене, і тебе в каталажку посадили?..

А мене не посадять. Мене посадять — як жити будуть? Я для них ніби тринадцята зарплата. «В любое время года и в любую погоду». Що він там, на своїй роботі, вкраде? Протокол? Чи, може, хулігана? Отого паразита з червоним носом. Що суспільство розкладає. Загорне його в целофан. Принесе жінці на день народження. Скаже: «На. Я тобі ось подарунок приніс…»

Хто я такий? Рядовий. Невидимого фронту. У мене тільки дві руки. Але до них тягнуться інші. У мене тільки десять пальців. Але від кожного з них тягнеться ниточка. Як ото в ляльковому театрі. Я смикаю за ниточку — і лялька танцює. Смикаю за ниточку — і лялька кланяється. Спробуй посади мене. Обріж оті ниточки. Скільки ляльок голих зостанеться?..

До речі, апендикс мені різали.

Приїхала «швидка». Я стогну. Лікар мацає рукою по животі, а очима — по кімнаті. Килими на стінах вивчає. Кришталеві вази у серванті розглядає. Ніби кінчик мого апендикса аж туди, в сервант, потягнувся. Ніби його хвостик отам, у другій кімнаті, під килимом.

— Докторе, — кажу, — я все розумію. Скільки треба — стільки буде…

Що ви думаєте? Через кілька тижнів на весіллі гопака витинав. А лежав зі мною якийсь правильний і рівний… Лікар йому натякає, що здоров’я людини зараз дуже дороге. Треба боротися за нього всіма наявними засобами. Нехай, мовляв, прийде жінка…

Розумна людина одразу ж допетрала б. Що, твоя жінка — Софі Лорен, що лікар без неї не може… А він почав допитуватися лікаря, скільки тому держава платить. Підрахував, що його трудовий день коштує сім карбованців і тридцять дві копійки… Ну, той йому і відчикрижив апендикс. Рівно на сім карбованців і тридцять дві копійки. А решту студентам зоставив. І ті дорізали. Безплатно.

А тепер вибирай: даси — посадять, не даси — понесуть. Ногами наперед. У квіточках. Який варіант тобі краще підходить?

«Хто бере, хто дає…»

Я вам скажу, розумний чоловік оце придумав: хто бере і хто дає. Раніше як було? Раніше було тільки тому, хто бере.