Штани з Гондурасу - Євген Дудар

— Славу любиш?

— Хто слави не любить, той не достойний її. Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. Інакше вона піднесе гарбуза.

— Як працюєш?

— До полудня займаюся розумовою працею, пополудні — фізичною. На цілий день розуму не вистачає.

— Чи буває, що розчаровуєшся?

— Рідко. Я засвоїв залізне правило: «Для того, щоб не розчаровуватися, не треба перед тим дуже зачаровуватися!»

— Який маєш характер?

— Як віск. При обробці любить тепло.

— Як ставишся до природи?

— Як і всі, люблю її. І, як усі, гублю її.

— Стосунки із видавцями?

— Сатирик пише що хоче. А видавець видає що хоче. Бо у класовому суспільстві видавець — класовий ворог сатирика. А в безкласовому — класичний перестраховщик.

— Твої твори друкують без труднощів?

— Без труднощів, але з поправками.

— З ким у тебе бувають конфлікти із-за гумору?

— З дурнями.

— Твій творчий шлях?

— У мене не шлях, а стежка. Крута і слизька.

— Ти щасливий?

— Так. Бо живу за принципом французького прислів’я: «Коли нема того, що любиш, то люби, що маєш!»

— Ти досяг піка?

— Піка надії…

— Твоє кредо?

— Сміх заради життя, а не життя заради сміху.

Їхній з нашим на найвищому рівні зустрічаються. Про атомне роззброєння говорять. А хунта міжнародної реакції свою чорну справу робить.

Взяти хоча б дорогу. Від пункту А до пункту Б. Ну як би від Ходачкова Великого до Ходачкова Малого. Коли дивишся на карту — магістраль. Коли котиш по цій «магістралі» — не можеш ні на що дивитися. Товче, як на муках.

Хто дорогу будував?

Читай наочну агітацію уздовж неї:

«Доженем і переженем розвинуті країни!»

«Не впевнений — не переганяй!»

«Прискорення — надійний ричаг економічного достатку!»

«Перевищення швидкості — причина аварій!»

Значить, будували дорогу наші.

А хто повиколупував ями на дорогах?

Правильно. Їхні. Агенти хунти. Щоб ми рідну наочну агітацію рідними очима не могли бачити. Щоб нами товкло, як на муках. Щоб ми машини ламали. Пальне перевитрачали. Нерви свої псували. Матюкалися десятиповерховими лайками: «Розпретудитвоюначальникадорогукрокодилакопито!» Тобто щоб ми морально розкладалися.

Спитаєте, причім тут хунта?

Читайте назви населених пунктів.

Шукаєш Оліїв — знаходиш «Постномасловку».

Шукаєш Барвінкове — знаходиш «Травомогильное».

Шукаєш Зимну Воду — знаходиш «Холодноводковку».

Ні, російською мовою треба. Бо навіть Федя з-під Броварів «не пойме» по-українськи. Не кажучи вже про Івана з-під Глевахи. Чи про «Філіпа з Борщаговки». А латиною для кого? Для своїх. Для агентів хунти.

Он у Казахстані, на Кзилординщині, своє Чилі зробили. Воно Шієлі. Тобто Вишневе. А зробили «ЧИИЛИ».

Чия це робота? Правильно — Піночета…

Але дороги — це ще півбіди. Ви подивіться, що та хунта зробила з нашою землею? З нашою економікою? З нашими душами?

Щодня в газетах повідомлення, що «порівняно з минулим роком, ми стрибнули вище…»

Щодня «стрибаємо вище», а до висоти князівства Ліхтенштейн дострибнути не можемо. Хтось нас за ноги тримає?

Мій друг Ваня Молдаван каже: «А на біса нам той Ліхтенштейн? Щоб ми на таку козявку рівнялися? Там тої території як у зайця хвоста. За день дитячим велосипедом тридцять разів обгасати можна. Вони мусять угору пнутися. А в нас широт — „От Курил и до финской границы…“»

Дійсно. Широт у нас — слава Богу. Так вузьколобо господарювати можна тільки на великих широтах. Методом дикого стада. Витовк на одному місці — переповз на інше. Баран не думає, що після нього зостанеться на землі. Він шукає, де більше урвати… У Ліхтенштейні давно вилетіли б у трубу…

Чому ми досі не вилетіли?

Яке там чудо. Труби такої великої нема. Щоб усе гамузом у неї пропхати.

Боротьба за цю трубу точиться не на життя, а на смерть. Агенти хунти постійно намагаються цю трубу розширити. Народ самовідданою працею намагається її звузити. Для прикладу взяти хоча б мирноатомне бомбардування України.

Підсунули нам Чорнобильську. З розрахунком, що та бабахне, буде постійно чмихати і наш народ труїти.

А народ героїчною працею — блок у саркофаг. І тисячі тонн цементу на нього.

Підсунули нам Рівненську. З розрахунком, що та буде осуватися в печери.

А ми — тисячі тонн цементу під неї.

Цементу, слава Богу, у нас не бракує. Цементових заводів — також. Гірських хребтів — також. Людських хребтів — також. До речі, людські хребти у нас найдешевші у світі…

Тоді вони, щоб зламати хребет нашої історії, підсунули нам Чигиринську.

А ми їм громадянський ентузіазм.

Вони нам — Хмельницьку. Щоб та, як казкове чудовисько, випила Дністер. І ми задихнулися від спраги.

А ми їм — громадянську совість.

Тоді вони, щоб остаточно нас добити, — Південноукраїнську, Кримську, Запорізьку та іже з ними.

А ми їм — громадянський пафос.