Глибоко під водою - Пола Хокінс
Я хотіла сказати всю правду. Я справді хотіла. Не жінці-детективу, навіть не Джулії, насправді, а Шонові — хотіла. Але не змогла. Це було б зрадою, і після того, що я вже зробила, я не могла зрадити Кейті. Так що я сказала все, що могла:
— Луїза нічого не зробила моїй мамі, окей? Не було такого. Мама зробила свій вибір.
Я встала й зібралася іти, але сержант Морґан ще не скінчила. Вона подивилася на мене з таким дивним виразом обличчя, наче не повірила жодному моєму слову, а потім сказала:
— Знаєш, що мені здається дуже дивним, Ліно? Щось ти не надто цікавишся тим, чому Кейті зробила те, що вона зробила, і тим, чому твоя мати зробила те, що вона зробила. Коли хтось помирає у такий спосіб, у всіх виникає запитання: чому? Чому вони це зробили? Чому вони обірвали власне життя, коли в них є стільки всього, заради чого варто жити? Але от ти не цікавишся. І єдина причина — єдина причина, яка спадає мені на думку, це те, що ти вже знаєш.
Шон узяв мене за руку й вивів із кімнати, перш ніж я встигла щось сказати.
Ліна
Джулія хотіла підвезти мене додому, але я сказала їй, що хотіла би пройтися. Це не було правдою, але а) я не хотіла сидіти з нею наодинці в машині, і б) я побачила Джоша на велосипеді по другий бік дороги, він катався по колу, і я розуміла, що він чекає на мене.
— Йо, Джоше? — сказала я, коли він проїхав повз. Коли йому було приблизно дев’ять чи десять років, він почав вітатися «Йо!» а не «привіт!», і ми з Кейті ніколи не давали йому забути про це. Зазвичай він сміється на таке вітання, але цього разу не став. Вигляд у нього був переляканий.
— Що сталося, Джоше? Що трапилося?
— Про що вони тебе запитували? — пошепки запитав він.
— Нічого, не хвилюйся. Вони знайшли якісь таблетки, які пила Кейті, і думають, що вони — таблетки, я маю на увазі — могли якось бути пов’язані з тим… з тим, що сталося. Це не так, звичайно. Не хвилюйся. — Я його трохи пригорнула, а він відсторонився — він ніколи так не робить. Зазвичай він, навпаки, радів будь-якому приводу пообійматися зі мною чи потримати мене за руку.
— А про мою маму питали?
— Ні. Ну тобто, взагалі, так. Трохи. А що таке?
— Я не знаю, — сказав він, але не дивився на мене.
— Що таке, Джоше?
— Я думаю, ми повинні розповісти, — сказав він.
Я відчула перші краплі теплого дощу на руках і подивилася на небо. Було страшенно темно, насувалася гроза.
— Ні, Джоше, — сказала я. — Ні. Не будемо розповідати.
— Ліно, ми повинні.
— Ні! — сказала я знову, і схопила його за руку сильніше, ніж хотіла, і він вискнув, як цуценя, якому наступили на хвіст.
— Ми обіцяли. Ти обіцяв.
Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.
Він закричав:
— Але яка з цього користь тепер?!
Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.
Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…
Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.
— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.
Він почервонів, а я засміялася.
— Та не це, як тобі не соромно!
Він тоді теж засміявся і витер сльози з обличчя.
Ми мовчки йшли в південну частину міста, Джош вів велосипед за кермо поряд зі мною. Навколо нікого не було, дощ лив дедалі сильніше, і я відчувала, як Джош крадькома позирає на мене, тому що футболка в мене тепер стала повністю прозора, а ліфчиків я не ношу. Я схрестила руки на грудях, і він знову почервонів. Я усміхнулася, але нічого не сказала. Насправді ми взагалі нічого не говорили, доки дісталися вулиці, де живе Марк, і тоді Джош запитав:
— Що ми тут робимо?
Я тільки всміхнулася.
Коли ми опинилися біля дверей Марка, він знову запитав:
— Ліно, що ми робимо тут? — Вигляд у нього знову став переляканий, але й зацікавлений теж, і я відчувала, як у мені закипає адреналін, до запаморочення, до нудоти.
— Ось що! — сказала я.
Я взяла камінь з-під огорожі й жбурнула його щосили у велике вікно на фасаді будинку, і камінь так і пролетів туди, пробив невелику дірку.
— Ліно! — заволав Джош, із тривогою дивлячись навколо, чи ніхто не бачить. Нікого не було. Я усміхнулася і взяла ще один камінь — і знову запустила, цього разу камінь розфігачив усе вікно: від шибки тільки скалки залишилися.
— Давай! — сказала я йому й дала йому камінь, і разом ми так обійшли весь будинок. Від ненависті ми були наче під кайфом — сміялися і кричали, обзиваючи цього гівнюка на всі заставки.
Затон Утоплениць
Кейті, 2015 рік
Ідучи до річки, вона раз у раз зупинялася підняти камінь або шматок цегли, складаючи все в рюкзак. Було холодно, але ще не розвиднілося, хоча, якби вона озирнулася у бік моря, вона побачила б: над обрієм починало сіріти. Вона жодного разу не
