Глибоко під водою - Пола Хокінс

— Нам потрібно запитати про ще дещо, — сказала я.

— Про що? — Вона залишилася стояти, схрестивши руки на грудях.

— Нас цікавить, чи будете ви готові здавати ваші відбитки пальців, — сказала я обережно.

Не встигла я це пояснити, як вона перебила мене:

— Для чого? Навіщо?

Шон нервово засовався у кріслі.

— Луїзо, ми побачили, що на пляшечці з таблетками, яку ви дали мені, і на одній із камер Нел Ебботт однакові відбитки, і нам потрібно встановити, чому. Це все.

Луїза сіла.

— Ну, вони, імовірно, належать Нел, — сказала вона. — Хіба ви про це не думали?

— Вони не належать Нел, — відповіла я. — Ми перевірили. І не вашій дочці.

Вона здригнулася.

— Звичайно, це не могла бути Кейті. Що Кейті робила б із камерою?

Вона стиснула губи, потяглася до ланцюжка на шиї, почала смикати синю пташку туди-сюди. Вона важко зітхнула.

— Ну, вони мої, звичайно, — сказала вона. — Вони мої.

Це сталося через три дні після того, як її дочка померла, розповіла вона.

— Я пішла до будинку Нел Ебботт. Я була… ну, я сумніваюся, що ви можете собі уявити мій стан, але можете спробувати. Стукаю щосили у вхідні двері, а вона не виходить. Я не здаюся, я просто лишаюся там, гачу в двері й кричу до неї, і врешті-решт… — сказала вона, прибираючи волосся з її обличчя, — мені відчинила Ліна. Вона плакала, ридала, була майже в істериці. Сцена була ще та, — вона намагалася усміхнутися, їй не вдалося. — Я їй сказала деякі речі — жорстокі речі, як я зараз вважаю, озираючись, але…

— Які речі? — запитала я.

— Я… Я не пам’ятаю подробиць, — самовладання починало її зраджувати, дихання почастішало, вона вчепилася у бильця свого крісла так, що смаглява шкіра на суглобах пальців стала жовтою. — Нел, напевно, почула. Вона вийшла на вулицю і сказала мені, щоб я дала їм спокій. Вона сказала, — Луїза верескливо засміялася, — вона сказала, що співчуває моїй втраті. Вона, бачте, співчуває моїй втраті, але ця втрата ніяк не пов’язана з нею, з її дочкою. Ліна лежала на землі. Пам’ятаю, що вона ревла, як… як тварина. Як поранений звір, — вона зробила паузу, щоб віддихатися, потім продовжила: — Ми з Нел стали сперечатися. Це було досить жорстко, — вона криво посміхнулася Шонові. — Ви здивовані? Ви не чули про це раніше? Я думала, Нел сказала вам про це — чи принаймні Ліна… ну, я не била її, але я кинулася на неї, а вона мене стримала. Я стала вимагати подивитися кадри з її камери. Я хотіла… Я не хотіла бачити це, але я хотіла, щоб у неї цього не було… Я не могла…

Луїза зірвалася.

Дивитися на людину, у муках такого горя — страшна річ; уже саме спостереження здається насильством, втручанням у чуже життя. Але нам доводиться, така в нас робота, потрібно просто навчитися впоратися із цим хоч як-небудь. Шон захищався від цього, схиливши голову й нерухомо завмерши; я спробувала відвернути свою увагу: дивилася на курей, які риються на травичці за вікном. Дивилася на книжкові полиці, ковзала корінцями якісних сучасних романів і книг із воєнної історії; на рамки з фотографіями над каміном. Весільне фото й сім’я з дитиною. Тільки з однією: маленький хлопчик у блакитному. Де фотографії Кейті? Я намагалася уявити собі, як це — зняти обрамлену фотографію своєї дитини з почесного місця й покласти в шухляду. Коли я озирнулася на Шона, то побачила, що він уже підняв голову й похмуро дивиться на мене. Я зрозуміла, у кімнаті чути якесь постукування, і що його видаю я: стукаю ручкою по блокноту. Я робила це несвідомо. Я вся тремтіла.

Після, як мені здалося, дуже довгої паузи, Луїза знову заговорила:

— Я не могла допустити, щоб Нел була останньою, хто бачив мою дитину. Вона сказала, що на камері нічого немає, що камера не працює, а якби й працювала, то вона на скелі, тож вона не могла… не зняла її. — Вона тяжко зітхнула, тремтячи всім тілом, від плечей до колін. — Я не повірила їй. Я не могла ризикувати. А раптом там щось є, на тій камері, і вона його використає? А раптом вона покаже мою дівчинку світові, самотню, перелякану і… — Вона зупинилася й глибоко вдихнула. — Я сказала їй… Ліна, напевно, вам це все розповіла? Я сказала їй, що не заспокоюся, доки не побачу, як вона поплатиться за те, що зробила. І пішла. Я дійшла до кручі й спробувала відкрити камеру, щоб вийняти з неї SD-карту, але не змогла. Я намагався відламати її від штатива, ось, ніготь зірвала. — Вона підняла ліву руку: ніготь вказівного пальця був короткий і пом’ятий. — Я вдарила по ній кілька разів, розбила її каменем. Потім пішла додому.

Ерін

Джош сидів на хіднику навпроти будинку, коли ми вийшли з дому. Він спостерігав, як ми йдемо до машини, тоді перебіг дорогу швидко, щойно ми від’їхали приблизно на п’ятдесят ярдів — і зник у будинку. Інспектор, перебуваючи у своєму власному світі, здавалося, цього не помітив.

— Вона не заспокоїться, доки не побачить, як Нел поплатиться? — повторила я, коли ми підійшли до машини. — Хіба це не звучить, як загроза?

Шон подивився на мене зі своїм знайомим, порожнім виразом обличчя, оцим діставучим виглядом «не від світу цього». Він нічого не сказав.

— Я маю на увазі, вам не здається дивним, що Ліна жодного слова не казала нам про це? А Джош? Те, що вони всі спали? Це була така очевидна брехня…

Він швидко кивнув.

— Так. Здається. Але я б не надто покладався на слова дітей, які переживають втрату, — тихо сказав він. — Абсолютно неможливо уявити собі, що він собі думає чи відчуває, які в нього уявлення про те, що він повинен говорити. Він знає, що нам відомо: його мати зла на Нел Ебботт, і я думаю, він боїться, що її можуть звинуватити, що її в нього заберуть. Треба думати про те, скільки він уже втратив, — Шон помовчав. — Що стосується Ліни, то якщо