Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Її найперше слід попередити.

Кошовий знав, що робити і як діяти далі. Заховавши револьвер, він швидко виринув з двору, далі, так само — дворами, зрізаючи шлях, де знав, дістався на Личаківську. Браму давно не зачиняли, Зінгер позбавив себе такого клопоту, й Клим зараз відчув: це необхідно — мати ворота замкненими, як в старі добрі часи. Сходами не піднявся — злетів, загаратав у двері, не знаючи напевне, чи Магда вже вдома. Вона була, відчинила скоро, на лице набігла тінь, очі на короткий час відбили переляк, та Магда швидко взяла себе в руки, мовила, за сухістю приховуючи виправдання:

— Грюкаєш, наче женуться за тобою, — й тут же: — Мокрий. Там наче не сильний дощ падає.

— Звідки знаєш про дощ? — питання вийшло найменш доречним.

— Повернулася нещодавно, — Магда ступила крок назад, зміряла його поглядом згори вниз, зсунула брови: — Климентію, я сто років тебе знаю. Обговорювати погоду не у твоїх правилах. Що сталося, кажи відразу, не треба мене готувати.

— Ні до чого я не... — він теж почав виправдовуватися, осікся, махнув рукою. — А! Все одно. Магдо, поляки більше не хочуть перемовин. Є рішення за кілька днів проголосити тут польську владу.

На її обличчі нічого не відбилося.

— Цісар капітулює? Перед Польщею, не перед Україною? Новина.

— Для мене новина, що Відень взагалі готовий здатися кому б то не було. До цього йшло, але ніхто не думав, навіть не передбачав, що можна отак... Гонорово. Не домовлятися, не враховувати жодних інтересів, а ставити вимоги. Так поводяться росіяни.

— Звідки знаєш?

— Ти бачила їх кілька місяців. Я виріс поруч із ними, під їхньою владою. Ти народилася за інших умов. Мала свої труднощі, шукала себе, вирішувала, мудрувала. Але погодься: донедавна тут, у Львові, всі могли знайти спільну мову. Без війни, Магдо.

— Ми з тобою, наприклад, — посмішка вийшла печальною. — І хто сказав, що буде війна? Тобто... Війна триває, та ось-ось настане мир. Він потрібен усім.

— Чому ж тоді поляки поводять себе так, ніби ставлять ультиматум? Ти ж розумієш — якщо якась сторона не пристане на їхні вимоги, почнеться війна. Не світова, локальна, та від того нікому не краще. Знову жертви, знов руїна.

— Ти перебільшуєш. Нагнітаєш, Климентію.

— Ні, Магдо.

Він далі лишався в пальті. Вона сплела пальці, зігнула в ліктях руки, пройшлася кімнатою. Зупинилася біля темного вікна, постояла так трошки, потім повернулася. Їхні погляди схрестилися.

— Як далі?

— Хотів те саме запитати в тебе.

— Манеру відповідати питанням на питання має твій друг Шацький.

— До речі, про нього не подумав. Євреї можуть опинитися між двох вогнів.

— Чому ти знову говориш про якісь вогні? Климентію, все може пройти тихо-мирно. Передача влади іноді відбувається й так.

— Магдо, але чому владу передають полякам?

— Вони... — вона запнулася, помовчала, сказала це: — Ми того захотіли.

— Ми теж хочемо. Маємо не менше прав, ніж поляки.

— Гаразд. Мушу повернутися туди, звідки почали. Ще раз запитаю: як далі, Климентію? Не поляки з українцями, не ваші з нашими. Ми з тобою.

Кошовий судомно ковтнув — грудка стала в горлі, заважала дихати.

— Я за всяких обставин не стоятиму осторонь.

— Не маю в тому жодних сумнівів, мій жовніре.

— Ти... зі мною?

— Я з тобою чотири роки.

— Розумієш, про що я.

— Так. Я з тобою жила в державі, котра була моєю лише за місцем мого народження. Ти приїхав десять років тому з іншої держави, яка так само тебе не влаштовувала. І знайшов себе тут. Климентію, я, полячка, теж знайшла себе не у своїй державі.

— Для тебе це важливо?

— Як і для тебе.

— Ми ніколи не говорили про це.

— Бо не було потреби.

Кошовий зітхнув, перейшов кімнату, наблизився до Магди впритул.

— Пальто мокре, — нагадала вона.

— Не страшно, — Клим стиснув її за плечі, подивився в очі. — Завтра або найближчими днями у місті може початися Бог знає що. Я не хочу, аби тебе використали проти мене, а мене — проти тебе. Ми повинні домовитися між собою, як бути далі. Бо я не можу, не маю права зачинитися тут, у цьому затишному помешканні, з тобою. Нікому не відчиняти, прикинутися мертвим, чекати, поки все вляжеться саме собою.

— Не вляжеться.

— Знаю. Ти маєш бути в безпеці. Вважай, Магдо. Будь обережна. Можуть статися різні провокації, подібні до вбивства Яблонського.

— То ти знаєш, хто це зробив? — вигукнула вона, відсторонившись.

— Здогадуюсь, — він вирішив не казати їй подробиць недавньої зустрічі. — Підозрюю особистий мотив, котрий у якийсь момент вирішили перетворити на привід для локального конфлікту. Ще більше переконуюсь: не трапся комусь під руку той капітан, знайшовся б інший поляк. Юліуш Яблонський опинився не в той час і не в тому місці.

— Певен?

— Тепер — так. Щодо імені вбивці... — рука торкнулася кишені, в якій чекав на свій час цупкий конверт, — думаю, то був виконавець. Наказ віддавала інша особа, чийого імені я назвати не готовий. Хоча б тому, що є кілька кандидатів. Всі вони від завтра готуються стати очільниками нової держави. У якій Яблонському вже відведене місце в пантеоні героїв.

— Не зовсім розумію тебе.

— Я сам лише мислю вголос, Магдо. Знаєш, люблю це. Та Шацького нема, тож доводиться ділитися думками з тобою.

— Коли так, розмова ні про що, — вона знову сплела пальці. — Маєш право приписувати полякам вселенську змову. Але прошу, послухай і мене. Зараз поляки сильніші, не сперечайся. Треба не опиратися. Прийняти все. Й домовлятися про спільне життя вже в іншій державі. Адже нічого не зміниться, всі можуть далі діяти взаємно.

— Зміниться! — не стримався Клим. — Чому не хочеш зрозуміти: ми маємо на це місто й на цей край такі самі права, як ви, поляки!

— Ось чому війни не оминути, — в її голосі чувся смуток. — Всі мають свій гонор.

— Це погано?

— Мабуть, ні, — вона зітхнула. — Гаразд. Припинимо цю розмову без початку й кінця. Ми заходимо в коло. Що хотів з’ясувати для себе? Чи підтримую