Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Що відбувається? — повторив Кошовий. — Здається, я проспав.

— Довго спиш, — старшина звично видобув файку, почав натоптувати тютюном. — Військового комітету вже нема.

— Тобто? Розігнали?

Старшина похитав головою, розкурюючи люльку. Пахнувши, видав разом із терпким димом:

— Тепер маємо Генеральну команду[35]. Керує Гнат Буряк.

— Хто?

— Сотник Вітовський[36]. Він уперся, більше жодних перемовин із віденським намісником. Про поляків мови нема.

— Що це значить? — відповідь Клим знав, але хотів почути.

— Випереджаємо ляхів. Беремо владу вже, маємо бажання та зброю.

Арсенича відволікла поява двох зовсім молодих хлопців. Вони зайшли до класу діловито, роздивилися, їх гукнув хтось із стрільців, юнаки підійшли, отримали запечатані конверти й так само злагоджено залишили приміщення. Кошовий провів їх здивованим поглядом.

— Можу помилятися, звісно. Тільки, Павле, я тих, хто вивчає богословські науки, здалеку бачу. Щось у них таке є... Спільне.

— Є, — кивнув Арсенич. — Ці богослови — кур’єри, наші зв’язкові. Розносять накази тим, хто ще нічого не знає. Військові вже мають їх від окружних командирів. Цивільні мають знати, до чого готуватися.

— До чого ж?

Старшина знову загорнув себе в хмарку диму.

— Завтра матимемо законну владу. Мусять обійтися без чвар, доста вже. Єднаємося та всі виходимо на вулицю.

— Тепер?

— Чекай. Хай військо свою справу зробить. Керувати — не наша справа.

— Скільки в нас людей?

Арсенич зиркнув на Кошового, гмикнув.

— Сказати тобі відверто, друже? Інший би таке запитав — уже б волік до Снігура. Тому лише дай когось такого до рук, відразу шпигуна викриє. Але тобі скажу, — він підморгнув. — Й ти, пане адвокате, можеш цікавитись подібним тільки в мене. Другий би згріб за карк — і куди треба.

— Лякаєш.

— Не зайве. З язиком обережніше.

— Та ясно. І все ж таки. Сил у нас вистачить?

Арсенич знизав плечима, потім — похитав головою.

— Що це значить?

— Під крісами заледве півтори тисячі.

Кошовий потер перенісся.

— Павле, я цивільна людина. Сказати навіть, глибоко цивільна. Та мені здається: цього мало, аби взяти все під контроль.

— Цивільний ти, — погодився старшина. — Нічого не знаєш про фактор несподіванки. Вони не встигнуть оговтатися. Поки сушитимуть мізки, до нас надійде підмога з Чернівців, там уже мають штафету. І ще таке: до німецьких та мадярських куренів готуються відозви. Туди підуть парламентери, проситимуть нейтральності. Думаю, вони не втрутяться.

— А далі як?

— Сліпий казав — побачимо, — Арсенич докурив, нахилився, вибив файку об каблук. — Тобі ж не треба нагадувати, що це все таємниця.

— Я просто зараз до поляків побіжу, — буркнув Клим.

— Не дмися. Жарти жартами, та наша розвідка виявила в тебе, на Личаківський, якусь польську залогу в одному з будинків. Уже третій день там крутяться ляхи, перебрані в цивільне. А раніше їх у строях бачили. Не помічав?

Кошовий хитнув головою.

— Ось і вважай. Ти в нас хоч і не при керівництві чи в якійсь партії, але все одно персона на виду. Хочеш, можемо тебе поки в казарми евакуювати. Тільки сам розумієш, без цієї твоєї...

— Не треба, — Клим зупинив його різким жестом. — Дам собі раду сам. Тільки б у вас людей вистачило. А в них, — кивок у бік прочинених дверей, — волі. Бо пересваряться ж.

— Навряд. Уже домовилися.

— Маю надію. Й хочеться вірити.

День добіг кінця ще швидше, ніж учорашній, невизначений.

Аби не мозолити військовим очі, Клим звично перемістився на Шевську. Вже по обіді там зібрався втаємничений гурт, і, щільно зачинившись, складали відозви, в яких зазначали, серед іншого, правомірність дій української спільноти зі створення власної держави. Кошовий наполягав наголошувати на тому, що всі меншості, передусім — поляки, й надалі матимуть рівні права, зможуть ними без перешкод користуватися за умови визнання зміни влади. Знайшлися радикали, котрі пропонували дати полякам час, аби ті визначилися, по який бік новоствореного кордону будуть. Адже претензій на Варшаву ніхто з присутніх не мав, через те треба переконати поляків відмовитися від прав на Львів — або залишити місто у визначений термін. Кошовий із таким категорично не погодився, всі знову завелися, та нарешті гармидер улігся.

Задоволений власною державною діяльністю, яка остаточно відволікла від потреби шукати вбивцю, виконуючи дану обіцянку, Клим повернувся додому. Нічого казати не збирався, ніби між іншим попросив Магду не виходити пізно ввечері або вночі з дому.

— Твоя обережність уже берегів не бачить, — посміхнулася вона. — Минули часи, Климентію, коли я могла кудись вийти проти ночі, розважитись чи ще щось.

— Попередити я повинен.

— Розумію. Хто б ще за мене подбав, — і тут же не стрималася: — Бачу, все вляглося. Не так уже трагічно.

— Ти про що?

— Сам знаєш. Польські наміри проголосити нову владу. Газети вже пишуть відкрито. Австрійський намісник ніби лиш чекає, коли складе повноваження.

— Мені здається, там домовляються ще. Не все так просто.

— Ти знаєш більше, Климентію. Завжди знаєш більше.

— Не тепер, Магдо, — збрехав, дивлячись їй в очі. — Я особа без певних занять, не маю жодного статусу. Так, займаюся якимись справами, наближеними до політики. Тільки вони вже збоку. Там мене не сприймають серйозно.

— Добре, — вона усміхнулася. — Мені це подобається. Хай тебе нікуди не втягують, розбивають лоби самі.

На тому небезпечна розмова скінчилася. Клим нарешті вирішив почитати, що ж підкинув Рафал Лінецький і чому полякові було так важливо донести до нього це саме тепер. Коли, на його переконання, все позаду й більшість питань вирішена. Кошовий повернувся до того швидше в силу звички доводити справи до кінця. Події останніх днів зробили неможливе: довели Климові, що іноді встановлення істини може не мати жодного значення й ні на що не впливати.

Акуратно розкрив цупкий конверт.

Витрусив кілька складених, списаних крупним почерком писаря-поляка аркушів. Вмостився за столом зручніше. Уважно прочитав, чим далі, тим більше не розуміючи, для чого йому все це знати.

Учасники невідомої йому польської мілітарної спільноти на таємному зібранні погодили підтримати свій національний комітет та долучитися до процесу відновлення держави. Загальні фрази, список присутніх, протокол голосування, підписи, дата...

Дочитавши до кінця, покрутив аркуші в руці.

Поклав на стіл, розклав перед собою рядком, немов там ховався нерозгаданий