Порт у тумані - Жорж Сіменон

І він подивився на небо, наче хотів прочитати, які ще витівки готує вітер.

— Треба тільки, щоб усе було закінчено до початку повного припливу.

Він побачив у машині мера з дружиною, поштиво вклонився, але це не завадило йому кинути на Мегре запитальний погляд.

— Що нового?

— Не знаю.

Люка, який саме підійшов до них, мав деякі новини.

Тільки перед тим, як почати говорити, він відвів свого шефа вбік:

— Схоплено Луї-Здоровила.

— Он як?

— Сам дав маху!.. Вранці жандарми з Діва помітили сліди в полі… Сліди людини, що йшла навпростець, навмання й перестрибувала через живоплоти… Сліди вели до Орни, до того, місця, де рибалки звичайно витягують свої човни на берег… Так от, один човен був на протилежному березі…

— Жандарми теж переправилися туди?

— Так… І вони висадилися на пляжі, майже точно навпроти загрузлої шхуни. А там, на схилі дюни, стоїть…

— Зруйнована каплиця!

— Так ви знаєте?

— Каплиця Богоматері-на-Пісках…

— Гаразд! Там і застукали Луї-Здоровила, який сховався в каплиці, щоб стежити за рятувальними роботами… Коли я прийшов туди, він благав жандармів не забирати його одразу й дозволити побути на пляжі, аж поки все не буде скінчено… Я дав такий дозвіл… Він там і залишився з наручниками на руках… Він боїться, що може втратити своє судно… Ви не хочете побачити його?

— Поки не знаю… Можливо, потім…

Адже він мав опікуватися тими двома, що сиділи в машині. Пан і пані Гранмезон весь час чекали його.

— Ви вважаєте, що нарешті нам пощастить установити істину?

А оскільки Мегре не відповів, Люка додав:

— Як на мене, то я починаю думати, що ні! Вони всі брешуть! А якщо хтось і не бреше, то мовчить, хоч кожен з них щось знає! Можна подумати, що всі тутешні відповідальні за смерть Жоріса…

Але комісар пішов до машини, знизавши плечима й кинувши:

— До скорого побачення!

Сівши в машину, він наказав шоферові:

— Додому!

І цим дуже здивував його.

Можна було подумати, що він має на увазі свій власний дім, де він є господарем.

— Додому, в Кан?

Правду сказати, комісар про це й не подумав. Але запитання шофера наштовхнуло його на одну ідею.

— Авжеж, у Кан!

Пан Гранмезон спохмурнів. Його жінка, навпаки, ніяк не прореагувала на ці слова. Скидалось на те, що вона безпорадно пливе за течією, уже й не намагаючись опиратися.

Під час переїзду від міських воріт до вулиці Фур принаймні півсотні перехожих привіталися, знімаючи капелюхи. Тут, здається, всі знали машину пана Гранмезона. І всі привітання були поштиві. Арматор бундючився, знову входячи в роль великого сеньйора, що навідав свої володіння.

— Звичайна формальність! — невимушено сказав Мегре, коли машина нарешті зупинилася. — Прошу вибачити, що мені довелося привезти вас сюди… Але я вже говорив вам вранці, що треба покінчити з усією цією історією сьогодні, ще до вечора…

Вулиця була спокійна. Обабіч неї вишикувалися солідні приватні особняки, які тепер можна зустріти лише в провінції. Перед будинком з потемнілого від часу каменю височіла башта. А на чавунній огорожі мідна дошка сповіщала:

«Англо-Нормандське товариство мореплавства».

У дворі красувався напис із стрілкою:

«Контора».

Інший напис, інша стрілка:

«Каса».

І ще оголошення:

«Контора відкрита з 9 до 16 години».

Було вже кільканадцять хвилин після полудня. Вони витратили не більше чверті години, щоб дістатися сюди з Уїстреама. В такий час більшість службовців уже снідала, але дехто залишався на своїх постах у темних, величних кабінетах, застелених грубими килимами, обставлених меблями в стилі Луї-Філіппа.

— Чи не зволите ви піти до себе, мадам? Невдовзі я, безперечно, проситиму про честь мати з вами дуже коротку бесіду.

Весь перший поверх займали різні приміщення контори. Вестибюль був просторий, оздоблений канделябрами та бра з кованого заліза. Мармурові сходи вели на другий поверх, де жили Гранмезони.

Мер Уїстреама нетерпляче, роздратовано чекав рішення Мегре щодо себе.

— Що ви хочете знати? — просичав пан Гранмезон.

Він підняв комір пальта, прикривши ним обличчя, й насунув на чоло капелюха, аби службовці не побачили, в якому стані їх хазяїн завдяки кулакам Луї-Здоровила.

— Нічого особливого. Просто я прошу вашого дозволу походити по кімнатах, подихати повітрям цього дому.

— Чи я вам потрібний?

— Та що ви, аж ніяк.

— У такому разі ви не проти того, щоб я пішов до пані Гранмезон?

Повага, з якою він говорив зараз про свою дружину, різко контрастувала з ранковим настроєм у халупі старої селянки. Мегре подивився вслід меру, коли той підіймався сходами, потім пройшов коридором й переконався, що будинок має лише один вихід.

Комісар вийшов надвір і пошукав очима агента поліції десь поблизу, покликав його та звелів стояти неподалік воріт.

— Зрозуміло? Випускайте всіх, крім арматора. Та чи ви його знаєте?

— Чорт забирай! Але… Що ж такого він міг накоїти? Така людина, як він!.. Чи ви не знаєте, що він президент Торговельної палати?

— Тим краще!

З правого боку вестибюля напис: «Генеральний секретар». Мегре постукав у двері кабінету, штовхнув їх, відчув запах сигари, але не побачив нікого.