Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен

пішов, і я заходився готувати труп до призначеної йому ролі. Мрець був мого зросту і пішов на той світ, наскільки я міг судити, від зловживання алкоголем, тому я розставив навколо ліжка на відстані витягнутої руки кілька пляшок зі спиртним. Щелепа псувала схожість — довелося відстрелити її з револьвера. Наступного дня хтось обов’язково стане клястися, що чув постріл, але на поверсі у мене сусідів немає, і я визнав за можливе піти на такий ризик. Отже, я залишив тіло на ліжку — одягненим у мою піжаму, з револьвером, що валявся поверх ковдри, посеред кімнати, приведеної в крайній безлад. Потім я надягнув костюм, заздалегідь приготовлений на такий випадок. Я не став голитися з побоювання наслідити; крім того — тепер і мови не могло бути про те, щоб з’явитися на вулиці. Перед цим я весь день думав про вас і дійшов висновку, що в мене, схоже, просто не залишалося іншого виходу, крім як звернутися до вас. Сидячи біля вікна на сходовій площадці, я дочекався вашого повернення і спустився вниз, щоб зіткнутися з вами на сходах… Ось і все, сер. Гадаю, тепер ви знаєте про все це стільки ж, скільки і я.

Він сидів переді мною — блимаючи, мов сова, тремтячи від хвилювання і, незважаючи ні на що, повний відчайдушної рішучості. Усе це звучало абсолютно дико, але мені не раз доводилося чути неймовірні історії, які згодом виявлялися чистою правдою, і я взяв за правило судити не стільки про оповідання, скільки про самого оповідача. Якби він хотів улаштуватися в моїй квартирі, а потім перерізати мені горлянку, він вигадав би щось більш правдоподібне.

— Дайте мені ключ, — сказав я, — я хочу поглянути на труп. Прошу вибачення, але ж мушу я якось перевірити ваші слова.

Він сумно похитав головою.

— Я знав, що ви про це попросите, але ключа у мене немає. Він на моєму брелоку на туалетному столику. Я мав залишити його там, аби не дати ані найменшого приводу для підозр. У тих джентльменів, що йдуть по моєму сліду, дуже уважний погляд. Вам доведеться повірити мені на слово до ранку, після чого, запевняю вас, ви отримаєте найпереконливіші докази того, що труп і справді лежить нагорі.

Я замислився на кілька секунд.

— Гаразд. До ранку так до ранку. Я замкну вас у цій кімнаті і залишу ключ у себе. І ось ще що, містере Скаддер: я вірю, що ви говорите правду, але якщо виявиться, що це не так, краще б вам пам’ятати, що я дуже вміло поводжуся з пістолетом.

— Зрозуміло, — сказав він, скочивши. — Не маю честі знати, як вас звуть, сер, але ви шляхетна людина. Буду вдячний, якщо ви ненадовго позичите мені бритву…

Я відвів його в спальню і залишив наодинці. Через якихось півгодини з дверей спальні з’явилася постать, яку я ледь упізнав. Від колишньої зовнішності Скаддера залишилися тільки колючі, голодні очі. Він чисто виголив підборіддя, розділив волосся на прямий проділ і підстриг брови. Тримався він так, ніби щойно повернувся зі стройових навчань на плацу, і взагалі мав вигляд справжнісінького — аж до характерної тропічної засмаги — британського офіцера, що півжиття прослужив в Індії. На додачу до всього він вставив в око монокль, а коли знову заговорив, з його промови зникли навіть незначні сліди американського акценту.

— Боже мій! Містере Скаддер… — затинаючись, пробурмотів я.

— Не містер Скаддер, — виправив він, — а капітан Теофіл Дігбі, сороковий полк гуркхських стрільців,[11] у відпустці в Лондоні. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаєте, сер.

Я постелив йому в курильні, а сам ліг на канапі — у набагато бадьорішому настрої, ніж протягом усього цього місяця. Що не кажи, а навіть у цьому богом забутому мегаполісі інколи трапляються дивовижні речі.

Наступного ранку я прокинувся від того, що старина Паддок, який заявився ще й на світ не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи біля дверей курильні. Колись я врятував йому життя на Себакве,[12] і з тих пір, як я повернувся в Англію, йому спало на думку стати моїм добровільним слугою. Здібностей до ввічливої бесіди він мав не більше, ніж гіпопотам, особливої користі від його прання і прасування теж не спостерігалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну відданість.

— Годі галасувати, Паддоку, — сказав я. — Там мій друг, капітан… капітан… — Я так і не зміг згадати ім’я мого гостя. — Він тимчасово зупинився у мене. Приготуй сніданок на двох і зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.

Потім я розповів Паддоку чудову історію про те, що мій друг — важлива персона, яка має відношення до уряду, що його нерви засмучені від перевтоми і йому потрібні абсолютний спокій і тиша. Ніхто не повинен знати, що він тут, інакше його негайно завалять повідомленнями з міністерства у справах Індії і канцелярії прем’єр-міністра, і його лікування буде безнадійно загублене.

Треба сказати, що Скаддер, вийшовши до сніданку, блискуче підіграв цій імпровізації. Він, немов справжній британський офіцер, утупив у Паддока свій монокль, поставив йому кілька питань про Англо-бурську війну й відразу ж став сипати градом прізвищ наших вигаданих приятелів. Паддок так і не навчився називати мене «сер», зате Скаддера став іменувати «сером» з такою ретельністю, ніби від цього залежало його життя.

Я залишив Скаддера з газетою і коробкою сигар і до обіду вирушив у Сіті. Коли я повернувся, ліфтер повідомив мене з багатозначним обличчям:

— Виходить так, що у нас тут з ранку кепські справи, сер. Джентльмен із п’ятнадцятої — теє… візьми й застрілься. Тільки-но відвезли до трупарні. Поліція вже там, нагорі.

Я піднявся до квартири номер п’ятнадцять. Там я виявив двох полісменів та інспектора, зайнятих оглядом місця події. Я поставив їм кілька дурних питань, і незабаром мене прогнали.

Тоді я знайшов слугу, який чистив одяг Скаддеру, і спробував вичавити з нього все, що той міг знати, хоча з першого погляду було ясно, що він ні про що й гадки не мав. Це був жалюгідний чоловічок з плаксивим голосом і цвинтарним виразом обличчя; аби його втішити, цілком вистачило півкрони.[13]

Наступного дня я відвідав судове дізнання. Партнер якоїсь видавничої фірми дав свідчення, згідно з якими покійний прийшов до нього з діловою пропозицією про продаж партії балансової деревини і був, як він уважав, агентом якогось американського комерційного підприємства. Присяжні визнали причиною смерті самогубство у стані душевного затьмарення; усе майно покійного було передано американському консулу.