Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен

— І так і ні,— сказав він. — Вони вже здобули часткову перемогу, але їхньою метою було дещо набагато більше, ніж гроші: пробудити прадавні, найпримітивніші войовничі інстинкти людини. Коли тебе хочуть знищити, ти вибираєш прапор і країну, за які варто битися, і, якщо виживеш, дійсно починаєш їх любити. Тупа солдатня знайшла те, що могла б берегти і захищати, і це розладнало карколомний план, складений у Берліні та Відні. Але мої закляті друзі ще не розіграли свою останню карту. Вони приховали туза в рукаві, і якщо мені не судилося померти в найближчий місяць, мають намір зайти із цього туза — і виграти партію!

— А я гадав, що ви вже померли, — укинув я.

— Mors janua vitae,[5] — посміхнувся він, і я впізнав цитату: мабуть, нею і обмежувалося моє знайомство з латиною. — За тим, щоб померти, справа не стане, але спочатку я маю вам багато про що розповісти. Якщо ви заглядаєте в газети, то вам, імовірно, знайоме ім’я Константіноса Каролідеса?

Я насторожився, оскільки читав про Каролідеса всього кількома годинами раніше.

— Це той, хто постійно псує їм гру. Каролідес — єдиний світлий розум у всьому цьому балагані і, крім того, просто порядна людина. Саме тому його взяли на мушку ще рік тому. Я з’ясував це, загалом, без особливих зусиль; про це міг би здогадатися навіть дурень. Але я дізнався до того ж, як саме вони збираються його вбити, і це знання виявилося смертельно небезпечним для мене. Ось чому мені довелося померти.

Він знову налив собі віскі, і я сам додав йому содової — мене починав цікавити цей чоловічок.

— Вони не можуть дістати його у Греції, тому що там його охороняє епірська варта,[6] готова спустити шкуру хоч із самого чорта. Але п’ятнадцятого червня Каролідес прибуває в Лондон. Британське міністерство закордонних справ запровадило звичай улаштовувати міжнародні чаювання, і найбільше з таких чаювань намічене якраз на цей день. Каролідес уважається за головного гостя, і якщо моїм «друзям» удасться задумане, йому не судилося повернутися додому.

— Немає нічого простішого, — зауважив я. — Можна попередити його, щоб не приїжджав.

— І зіграти на руку ворогам? — запитав він різко. — Якщо Каролідес не приїде, вони будуть у виграші, тому що він єдиний, хто може розплутати цей клубок. А якщо попередити його уряд, він знову-таки не приїде, оскільки не знає, якими високими будуть ставки п’ятнадцятого червня.

— А як щодо британського уряду? — запитав я. — Не допустить же він, щоб його гостей убивали серед ясного дня! Натякніть йому, і він посилить заходи безпеки.

— Немає сенсу. Навіть якщо вони наповнять Лондон детективами в цивільному і подвоять кількість патрульних, Каролідес усе одно приречений. Мої «друзі» грають по-крупному. Їм потрібен масштабний привід, спектакль на очах у всієї Європи. Каролідеса вб’є австрієць, і всі докази вкажуть на те, що вбивство було скоєне зі схвалення перших осіб у Берліні та Відні. Усе це, звісна річ, жахлива брехня, але тим охочіше в неї повірить увесь світ. Це не пусті балачки, друже мій. Вийшло так, що мені став відомий увесь їхній диявольський план у найдрібніших подробицях, і запевняю вас — затівається найогидніше лиходійство з часів Бордова.[7] Але у них нічого не вийде, якщо п’ятнадцятого червня тут, у Лондоні, перебуватиме людина, обізнана про справжнє підґрунтя нинішніх подій, і ця людина — ваш покірний слуга Франклін П. Скаддер.

Мені точно починав подобатися цей коротун. Його щелепа закрилася, як щуроловка; очі-буравчики горіли войовничим вогнем. Якщо він мене і розігрував, то виконував свою роль майстерно.

— Звідки ви про все це дізналися? — запитав я.

— На перші підозри мене наштовхнула розмова, випадково підслухана в тірольському готелі на Ахензеє.[8] Це спонукало мене потягнути за ниточку, і наступні докази я роздобув у хутровому магазинчику в галицькому кварталі Буди,[9] у віденському Клубі блукачів і у книжковій крамниці в околиці Раквіцштрасе в Лейпцигу. Останні докази були знайдені й долучені до справи десять днів тому в Парижі. Зараз я не можу відкрити вам подробиці — залишимо їх майбутнім історикам. Тверезо оцінивши обставини, я вирішив, що зараз мені слід зникнути, і дістався до Лондона, попередньо здійснивши непростий відволікаючий маневр. Я виїхав з Парижа молодим дженджуристим франко-американцем, потім відплив з Гамбурга під виглядом єврейського торговця діамантами. У Норвегії я став англійським фахівцем з Ібсена, який збирав матеріал для лекцій; залишаючи Берген, перетворився на постановника документальних фільмів про лижний спорт. А сюди я прибув із Літа[10] з повними кишенями пропозицій про постачання балансової деревини для паперових фабрик. До вчорашнього дня я був упевнений, що непогано замів сліди, і відчував себе цілком безтурботно. Аж раптом…

Спогад явно засмутив його, і він хлебнув ще віскі.

— Раптом я побачив чоловіка, який стояв на вулиці поряд із цим будинком. Я цілі дні проводив у чотирьох стінах, виходив крадькома, після настання темряви, і проводив поза домом не більш однієї-двох годин. Я поспостерігав за цим чоловіком з вікна, і, здається, упізнав його… Він увійшов до під’їзду і заговорив з портьє… А повертаючись додому вчора ввечері, я виявив у себе в поштовій скриньці візитівку. На ній значилося ім’я пана, зустрітися з яким я хочу менше всього на світі.

Погляд мого співрозмовника і непідробний страх на його обличчі остаточно переконали мене в тому, що він не бреше. Мій власний голос ледь затремтів, коли я запитав Скаддера, як він повівся далі.

— Я зрозумів, що влип, як муха в клейстер. Тому в мене залишався один вихід: я мав померти. Тільки тоді мої переслідувачі заспокояться.

— І як вам це вдалося?

— Я сказав слузі, який чистить мій одяг, що мені зовсім зле, і зробив вигляд, ніби ось-ось віддам кінці. Це було неважко: мені чудово вдається такого роду маскарад. Потім я роздобув труп — цього добра в Лондоні завжди вистачає, якщо точно знаєш, де шукати. Я привіз його із собою у скрині на даху візницької карети; мені довелося вдатися до сторонньої допомоги, аби занести скриню нагору, до моєї кімнати. Самі розумієте, я мусив забезпечити слідство належними доказами. Я ліг у постіль і велів слузі подати мені снодійне, після чого відпустив його на всі чотири сторони. Він хотів збігати по лікаря, але я гримнув на нього, заявивши, що терпіти не можу медиків. Чистильник