Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук

— Чи не вважаєте ви, — запитав капітан Малиновського, — що саме ці відвідини спричинилися до того, що Завгородній почав писати листа до обласного управління держбезпеки?

— Безумовно. Коли б щось інше, то чого раніше не писав? Тут і дитині зрозуміло: приїхав двоюрідний брат з Канади, щось вимагав од Завгороднього чи вербував його — той і почав писати до вас.

Це було логічно, і Шугалій погодився з лейтенантом. Справді, минулої суботи до Озерська в гості до Андрія Михайловича Завгороднього приїжджав його двоюрідний брат Роман Стецишин, який ще наприкінці війни разом з батьком — бандерівським курінним — виїхав у Канаду. Тепер на запрошення родичів приїхав до області. Обласне відділення «Інтуриста» виділило в його розпорядження «Волгу», Стецишин прибув до Озерська десь опівдні й повернувся до обласного центру після шостої.

Шугалій устиг поговорити з шофером, який возив Стецишина. Приїхавши до Завгороднього, той відпустив шофера до четвертої години — водій скористався цим, щоб покупатися в озері, потім пообідав у чайній і рівно о четвертій повернувся до будинку Завгороднього. Стецишин уже чекав на нього, щоправда, не біля садиби двоюрідного брата, а трохи далі, й ніхто не проводжав його. Шофер здивувався: для таких родичів завжди влаштовують застілля, й виходять вони під мухою у супроводі родичів, знайомих і незнайомих, цілуються та обіймаються на прощання. А цей канадець стояв, спершись на стовбур величезного горіха, мовчки сів у машину й наказав вертатися до міста. Правда, спиртним від нього несло, але не розбалакався, як буває з людьми напідпитку, мовчав мало не всю дорогу, як і тоді, коли їхали до Озерська, — що ж, це не здивувало шофера: встиг набачися всього, до того ж, балачки з нетверезими мало коли тішили його.

Розпитуючи водія, Шугалій поцікавився, з яким настроєм повертався Стецишин з Озерська — був схвильований, похмурий чи роздратований, може, веселий, — але водій не помітив ані похмурості, ні роздратування: канадець був спокійний, під кінець дороги почав, здається, куняти, біля готелю попрощався з ним ввічливо й намагався сунути трояк «на чай», але шофер не взяв, і Стецишин десь о пів на сьому вечора піднявся в номер на третьому поверсі.

Чи є якийсь зв'язок між його відвідинами Озерська й смертю Завгороднього?

— От що, — підвівся Шугалій і застебнув сорочку, — ваші припущення, лейтенанте, небезпідставні. Але буває такий збіг обставин, що тільки за голову схопишся. До речі, може, в міліції мають рацію, і Завгородній — жертва нещасного випадку. Все може бути, лейтенанте, пробачте, як вас по батькові?

— Звіть просто Богданом… — щоки в лейтенанта порожевіли, й Шугалій збагнув, що Малиновському справді буде зручніше, коли його називатимуть так. Примружив на лейтенанта хитре око, запитав:

— А що кажуть у селищі?

— Про Завгороднього?

«Про папу римського», — захотілося дошкулити йому, але Шугалій лише нетерпляче клацнув пальцями, і лейтенант збагнув усю недоречність свого запитання.

— Є одна чутка… — почав невпевнено, — по-моєму, дурниці, проте людям рота не затулиш…

— Я хочу знати все, що вам відомо в справі Завгороднього, — мовив Шугалій сухо, і Малиновський відразу якось підібрався, мало не виструнчився, підвівшись.

— Кажуть, — відповів, — що Завгородньому помстилися. Два роки тому був процес… Про справу Кузя чули?

— Заготівельника?

— Атож… Судили двох Кузів — братів. Старшому дали п'ятнадцять років, а молодший відбувся легким переляком. Три роки загального режиму, я б йому, сучому синові, не менше п'яти суворого закатав!..

— Може, саме тому вас і не обирають суддею?! — засміявся Шугалій. — Але при чому тут Завгородній?

— Він перший запідозрив Кузів. Справи з худобою від Завгороднього не втаємничиш. Сигналізував прокуророві…

Шугалій в загальних рисах знав про справу заготівельників, які діяли в Озерську. Механізм злочину був дуже простий. Заготконтора виплачувала заготівельникам процент від вартості проданої худоби. Старший Кузь мав по селах навколишніх районів своїх агентів, які скуповували худобу в селян — цим людям платили половину належної суми, а другу половину Кузь клав до своєї кишені. Молодший Кузь був однією з його довірених осіб.

— І молодший Кузь, вийшовши на волю, погрожував Завгородньому? — здогадався Шугалій.

— Люди чули, прямо казав: уб'ю! Я йому, падлі, мовляв, брата ніколи не прощу. Та й за себе поквитатися не завадить…

— Як звати?

На цей раз Малиновський уже не запитав — кого? Відповів упевнено:

— Опанас.

— Мешкає в Озерську?

— На тому боці озера. Село Вільхове.

— Тоді ось що. Я хотів би поговорити із Завгородніми, а ви їдьте до Вільхового і спробуйте з'ясувати, де був Опанас Кузь вісімнадцятого серпня. Із самісінького ранку. Його самого не тривожте, сусідів попитайте. Залучіть дружинників.

І все ж Малиновський здогадався, що його усувають від головного. Насупився, але Шугалій не звернув на те уваги. Волів зустрітися з сестрою та сином ветлікаря наодинці — йому хотілося розмови відвертої й невимушеної, якщо така розмова взагалі може відбутися з людьми, пригніченими тяжкою втратою.

За дротяною свіжопофарбованою сіткою, яка правила за огорожу, цвіли жоржини. Їх було багато: притулилися, поспиралися одна на одну, утворили живий паркан, який милував око буйством і неповторністю кольорів.

Від хвіртки до будинку вела вузька бетонована стежка, обсаджена штамбовими трояндами, і Шугалій подивувався смаку господарів садиби — білі й червоні троянди утворювали коридор, який можна побачити хіба що уві сні. А скляну веранду заплели ліани, всіяні тисячами лілових, рожевих і білих квітів. Шугалій побачив їх уперше в житті. Спочатку навіть не повірив, що таке чудо можна зустріти на їхньому Поліссі.

Капітан ступив на високий ґанок, та нараз побачив між клумбами жінку — вона зрізала гладіолуси і так захопилася цим, що не помітила відвідувача. Шугалій гукнув її, вона випросталася й поправила квітчасту хустку, яка дивно гармонувала з барвами клумби. Жінка була висока, струнка — вона заховала до кишені секатор, яким зрізала квіти, притиснула букет до грудей і попрямувала вузенькою стежкою до ґанку,