У пастці - Дік Френсіс

Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.

— Чи не все одно? — кинув Дональд похмуро і відвернувся. — У мене просто вже немає сили хвилюватися.

— А як же тоді бути з картинами?

Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, — створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони «ріжуть око і створюють сумбур».

— Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, — мовив він.

— Пригадую деякі.

— Є щось випити?

— Тільки столовий бренді, — відказав я.

— Можемо випити вина.

— Якого вина?

— В льоху. — Він раптом широко розплющив очі. — Боже мій, я забув про льох!

— Я навіть не знав, що він у тебе є.

Він кивнув головою.

— Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.

У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.

Дональд лише стенув плечима.

— Ну-ну… Оце-то так…

Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.

— Хоч цього вони не взяли, — сказав я. — Спохвату.

— А може, зумисне, — криво посміхнувся Дон. — Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.

— Це краще, ніж нічого, — сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.

— Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.

Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері — нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.

— Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? — запитав я.

— Хтозна.

— Я б ніколи не знайшов його.

— Бо ти не грабіжник.

Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.

Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.

Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.

У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене.

— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.

— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».

— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.

Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.

— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив… ухилився. Дбав тільки про себе, а не про… Який це жах… вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто… лю… любив її.

Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.

— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?

— Звичайно, ні.

— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.

— Авжеж.

Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна.

— Ти зумієш дати собі з цим раду?

— Звичайно, — сказав я.

Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.

— Вони взяли Маннінгза[2], — промовив він.

— Якого Маннінгза?

— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там… усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.

— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.

— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все пропало.

Розділ другий

У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.

— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.

— І нема ніякої надії? — запитав я.

— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.

Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.

— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон.

Дональд подивився на нього.

— Темного кольору і весь у пилюці, сер.

— О-о, — сказав Дональд непевно.

Фрост зітхнув.

— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?

— Вона у