У пастці - Дік Френсіс

— Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак — отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу — схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, — а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.

Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.

— Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.

— Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто…

— Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.

— Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, — сказала тітонька Сал замислено.

Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав «та-ак», що було сигналом подивитися новий заїзд.

«Належне я віддав», — подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.

Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.

Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя — тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву.

— Це часом не ви, — сказала вона, — той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?

— Так, ви маєте рацію.

— Я не була певна, — сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. — Тут ви на вигляд старший..

— Різниця в освітленні, — погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять. «їй десь п'ятдесят з гаком», — подумав я. Світло бару завжди ошукує.

— Мені сказали, що ви художник.

У тому, як вона вимовила це, відчувалося деяке несхвалення.

— М-м, — промимрив я, спостерігаючи, як ішли кентером скакуни на шляху до фінішу.

— Мабуть, не багато заробляєте, любий?

Я усміхнувся їй, мені сподобалася її простота.

— Це залежить від того, хто ти. Пікассо не нарікав.

— Скільки коштувало б, якби ви намалювали картину для мене?

— Яку картину?

— Ви, любий, можете сказати, що це страшно звучить, і я гадаю, що це правда, але мені так вранці подумалось, коли я йшла сюди, атож, це божевілля, я розумію, але, гадаю, — це через ту страшну картину, те згарище з комином посередині, спалений живопліт на тлі моря… спершу я мала намір найняти місцевого фотографа, котрий фотографує весілля і таке інше, щоб зробити фотографію у кольорі, бо коли все це розчистять і відбудують, ніхто й не повірить, наскільки це страшно було, а тепер… картину я хочу повісити в новому будинку, щоб усі бачили.

— Але…

— Отже, скільки це коштувало б? Бо, як ви помітили, у мене не все до решти пропало, але коли сума виражатиметься у сотнях, то я з таким самим успіхом могла б запросити фотографа.

— Звичайно, — погодився я поважно. — А що коли я приїду подивитися на будинок, точніше на те, що від нього лишилося, і тоді ми домовимося?

Вона не побачила у цьому нічого дивного.

— Гаразд, любий. Це — по-діловому, звичайно, це відкладати не треба, бо тільки-но з'являться страхагенти, я візьмуся розчищати.

— То коли?

— Ну, любий, якщо ви вже на півдорозі, то, може, сьогодні?

На цьому й порішили. Місіс Мейзі сказала, що могла б підкинути мене у своєму «ягуарі», якщо я не маю машини, а додому я зможу дістатися поїздом з Вортінга або з Пламтона.

Я погодився.

Найрішучіші кроки робляться нерозважно.

Руїни були явно «картиногенічні», якщо можна так сказати. Дорогою туди ми майже не зупинялися, і місіс Мейзі весь час розповідала про свого покійного чоловіка, Арчі, який дуже вже про неї піклувався.

— Правда, слід сказати, що я також доглядала за ним, любий, бо була медсестрою. Приватною, звичайно. Я доглядала за його першою дружиною увесь час, поки та хворіла, рак у неї був, любий, а тоді я ще на якийсь час залишилася, щоб приглянути за ним, і він, значить, попросив мене, щоб я зосталася з ним жити, і я погодилася, любий. Звичайно, він був набагато старший за мене, він помер більш як десять років тому. Він дуже піклувався про мене, дуже.

Вона ніжно подивилася на масивний опал. Багато людей хотіли б, щоб про них згадували з такою ласкою.

— Відтоді, як він помер і залишив мені таке багатство, то сам бог велів скористатися ним, і тому я і далі вела справи так, як ми це робили, коли жили разом ці кілька років, тобто брала участь, у розпродажу з аукціону у солідних будинках, любий, бо ми прагнемо купувати тільки гарні речі, іноді досить дешеві, і, звичайно, особливо цікаво, коли ці речі належали комусь добре відомому або знаменитості. — Вона рвучко перемкнула передачу й агресивно обігнала маленький сумирний фургончик. — І тепер усі ці речі згоріли дотла, звичайно, і вся пам'ять про Арчі, і місця, де ми бували разом, і, признаюсь вам, любий, я просто божеволію.

— Це й справді жахливо для вас.

— Авжеж, любий, це так.

У мене майнула думка, що це вже вдруге за останні два тижні я виступаю у ролі розрадника і так само почуваю себе безпорадним з нею, як і з Дональдом.

Вона натисла на гальма, і ми поволі зупинилися навпроти руїн. З багатьох невеличких особняків на другому боці її був найрозкішніший; але від нього залишилися тільки гостроверхі уламки стін, що окреслювали великий простір, чорна купа згарища і масивний цегляний димар, що височів посередині. «Іронія, — промайнула думка, — що саме джерело вогню пережило вогонь».

— Ось ми й приїхали, любий, — сказала Мейзі. — Що ви про це