У пастці - Дік Френсіс

— Дуже жарко тут було.

— Але ж на пожежах завжди жарко, любий, чи не так? І, звичайно, дерева тут не бракувало. Свого часу на ці приморські будиночки йшло багато дерева.

Ще до того, як ми вибралися з її світло-голубої машини, я відчув запах гарива.

— І давно це?.. — запитав я.

— Наприкінці минулого тижня, любий. У неділю.

Поки ми мовчки оглядали згарище, із-за димаря з'явився чоловік. Він повільно ступав і скупчено дивився під ноги, час від часу нагинаючись, щоб попорпатись у попелищі.

Мейзі, у яскраво-червоному манто, незважаючи на свою опасисту комплекцію, була досить проворна.

— Гей! — крикнула вона, виструбнувши з машини. — А що це ви тут робите?

Чоловік випростався вражений. «Десь йому під сорок», — прикинув я. На ньому був дощовик і трільбі, вуса — підковою.

Він чемно підняв капелюха.

— Страховий агент, мадам.

— Я думала, ви прийдете в понеділок.

— Мені випало бути в цих краях. Та й не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.

— Я теж так думаю, — сказала Мейзі. — І сподіваюсь, що ви не зволікатимете з виплатою, хоча я хотіла б краще одержати свої скарби, ніж будь-яку суму грошей, грошей мені й так не бракує.

Чоловік, звичайно, не звик до такої манери висловлювати свої думки.

— Е-е… — сказав він. — О так, так, Я розумію.

— Ви довідалися, з чого це почалося? — напосідала Мейзі.

— Ні, мадам.

— А взагалі знайшли що-небудь?

— Ні, мадам.

— Гаразд, коли я зможу все це розчистити?

— У будь-який час, мадам.

Він обережно рушив до нас, вибираючи дорогу серед почорнілих уламків. Прямий, важкий погляд, масивне підборіддя робили його схожим, на слідчого.

— Як ваше прізвище? — запитала Мейзі.

— Грін, мадам. — Він трохи помовчав і додав: — Через «і» довге.

— Ну, гаразд, містере Грін через «і» довге, — сказала Мейзі доброзичливо. — Я дуже вас просила б усе це засвідчити мені на папері.

Він похилив голову.

— Як тільки доповім своєму начальству.

Мейзі погодилася, Грін підніс капелюха, попрощався і пішов до білого «форда», припаркованого на узбіччі.

— Тоді все гаразд, — сказала Мейзі задоволено, спостерігаючи за ним. — І скільки за цю картину?

— Дві сотні плюс витрати за дві доби у місцевому готелі.

— Ну, це вже занадто, любий. Одна сотня і дві доби, і це за умови, якщо картина мені сподобається, або я зовсім не платитиму.

— Як дбатимеш, так і матимеш?

Її рот розтягнувся в усмішці.

— Ви мене правильно зрозуміли, любий.

Ми зійшлися на півтораста, якщо картина їй сподобається, і на п'ятдесяти, якщо ні. Роботу треба було розпочинати у понеділок, хіба що буде дощ.

Розділ четвертий

Понеділок випав сонячний, свіжий, по-літньому теплий. До Вортінга я доїхав поїздом, а звідти рушив на таксі й, на подив сусідів, поставив мольберт на тому місці, де раніше були центральні ворота. Їх зняли пожежники із завісів і поклали на травник. На одній половині видніла помпезно розмальована фамільна дощечка з написом:

«Трежер Голм».

Бідолашний Арчі. Бідолашна Мейзі. Я поклав на полотно нейтральний ґрунт кавового кольору з чистої умбри, розведеної скипидаром та лляною. олією, і по вогкому став промальовувати трохи темнішими фарбами обриси згарища на тлі живоплоту, моря і неба. На цій стадії було легко виправляти похибки у композиції і малювати знову, вибираючи правильні пропорції, перспективу та рівновагу основних мас.

Закінчивши роботу, Я залишив картину, щоб вона просохла, а сам тим часом прогулювався довкола саду, роздивляючись з різних кутів зору згорілий будинок і почорнілі залишки тамарискового живоплоту, що відділяв траву від ріні. У вранішньому промінні сонця виблискувало море, пропливали невеличкі купчасті хмари, кидаючи на землю темно-сірі тіні. Віддалік пінилися білі баранці: відступив приплив, залишивши на піску брижі.

Прохолодний бриз студив вуха. Я повернувся до свого заняття і побачив одягнених у пальта двох чоловіків, що вийшли з великого фургона і всім своїм виглядом виказували зацікавленість рештками маєтку «Трежер Голм». Вони зупинилися біля мольберта, оцінюючи мій витвір, і я рушив до них.

Один з них кремезний, років за п'ятдесят. Другий — худий, за двадцять. Обоє впевнені, цілеспрямовані.

Старший підвів погляд, як тільки я наблизився.

— Ви маєте дозвіл перебувати тут? — запитав він.

У його голосі не відчувалося неприязні, але навіщо це йому?

— Власниця захотіла, щоб я намалював її будинок, — пояснив я.

— Зрозуміло, — ледь ворухнув він губами.

— А у вас є дозвіл? — поцікавився я.

— Страхові агенти, — сказав він, вигнувши брови, ніби здивувався, що хтось може про це запитувати.

— З тієї ж фірми, що й містер Грін? — поцікавився я.

— Хто?

— Грін. Через, «і» довге.

— Я не знаю такого, — сказав він. — Нас запросила місіс Метьюз, щоб ми встановили розмір шкоди, завданої будинку, який був у нас застрахований. — Він трохи пригнічено роздивлявся навкруги, ніби очікуючи Мейзі, котра мала з'явитися як фенікс із попелу.

— Так Гріна у вас немає?

— Ні через «і» довге, ні через «і» коротке.

У мене з'явилося до нього якесь тепле почуття. Як на мій погляд, гумором можна більше досягти, ніж закручуванням гайок.

— Гаразд… Місіс Метьюз уже не чекає на вас, бо вищезгаданий містер Грін, що відрекомендувався страховим агентом, сказав їй, що вона у першу-ліпшу слушну хвилину може запросити бригаду для розчищення руїн.

Він увесь напружився, як напнута скрипкова струна.

— Ви серйозно?

— Я був тут разом з місіс Метьюз. Я бачив і чув його, і це точно його слова.

— Він показував вам посвідчення?

— Ні, не показував. — Я зробив паузу. — І… ви, між іншим, теж.

Він поліз у внутрішню кишеню і витяг візитку зі швидкістю штукаря. Цей рух, безперечно, був у нього доведений до автоматизму.

— А можна свою власність застрахувати одразу в двох кампаніях? Чи це протизаконно? — знічев'я запитав я, розглядаючи посвідчення. «Страхування життя і майна. Д. Дж. Легланд. Зональний інспектор».

— Це шахрайство. — Він похитав головою.

— Хоч, звичайно, містер Грін може не мати нічого спільного зі страховою компанією.

— Це ймовірніше.

Я поклав візитку до кишені своїх штанів. Светр фірми «Арран» не був передбачений для того, щоб у ньому здійснювали ділові трансакції.

Він задумливо подивився на мене. Погляд у нього уважний, але говорити не квапиться. У цьому він був схожий на мого батька: середнього віку, з досвідом за плечима, знає свою справу, хоч не хапає з неба зірок.

І в «Трежер Голм» він, мабуть, випадковий.

— Гаррі, — звернувся він до свого молодшого помічника, — піди знайди телефон і подзвони у «Біч-готель». Скажи місіс Метьюз, що ми тут.

— Слухаюсь! — сказав Гаррі.

Доки Гаррі виконував доручення, Д. Дж. Легланд став оглядати