Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук
— Там боягуз не втримався б, — згодився Дробаха.
— Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.
— Тридцять років минуло, — роздумливо протягнув Дробаха. — Люди звикають до місця, певного становища…
— Не кажіть, — рішуче заперечив Хаблак. — Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?
— Хто ж це заперечуватиме?
— До речі, що з вашим колишнім начальником?
— З прокурором?
— Так.
— Завідує райкомунгоспом.
— Шкода. Я б йому й лазні не дав.
Дробаха примружився.
— Виховання полковника Каштанова, — сказав.
— Не соромлюся цього.
— Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.
— Ну, що ви, Михайло Карпович — геній розшуку.
Дробаха налив усім по півкелиха,
— Вип’ємо за Каштанова, — запропонував. — І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, — з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?
— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.
— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?
Хаблак не витримав і зареготав весело.
— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…
— Не забувайте, я слідчий.
— І не якийсь, а з особливо важливих справ!
— А слідчий мусить бути трохи актором.
— Так, допит — це мистецтво.
— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..
— Ще чаю? — запропонувала Марина.
— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.
— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.
— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.
— Справді вас… — Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. — А якщо розшукали аж тут…
Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:
— Добре.
— Випадок? — запитав Хаблак.
Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:
— Знайшли труп. Вибачте, — повернувся до Марини, — що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.
Марина розгублено подивилася на стіл. Дробаха зрозумів це по-своєму.
— Чи не знайдеться у вас олії? — попросив. — Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…
Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.
— Слава богу, встигли хоч із шпалерами, — мовив Хаблак оптимістично. — Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.
Марина недовірливо глянула на нього.
— Знову завієшся, — невдоволено закопилила губу. — А завтра перебиратися.
— Упораємося, — заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. — Завтра Іван Якович мені скидку зробить.
— Домовились, — кивнув Дробаха, — вже домовились, а наше слово непорушне.
— Знаю я ваші слова, — пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. — Бідна жінка, — зітхнула скрушно, — і за що її?
Дробаха визирнув у вікно.
— Машина вже внизу, — повідомив. — Поїхали, Сергію Антоновичу. — Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: — Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.
Невеличка галявина на дніпрових схилах поросла квітами. Поруч неї недобудований навіс, трохи далі — канава, котра впиралася в каналізаційний люк. Саме в цьому люці дітлахи, які бавилися на галявині, і знайшли вбиту жінку.
Труп уже витягнули з люка, біля нього клопотався судово-медичний експерт, а Дробаха стояв на краю галявини роздивляючись. Нарешті наказав:
— Давайте собаку…
Вівчарка вже давно скавчала від нетерпіння. Закрутилася на місці, принюхуючись, рвонулася вгору, до алей Аскольдової могили. Провідник ледь встигав за нею.
Злочинець обрав найближчий шлях до парку: стежкою, протоптаною навпростець поміж кущів.
Собака довів до виходу з парку, де стоять екскурсійні автобуси. І зараз під’їхала екскурсія: люди з цікавістю дивилися, як тяг провідника алеєю великий чорний пес. На асфальті закрутився, принюхуючись, сів і заскавчав. Провідник обтер спітніле чоло, знову одягнув кашкет. Зрозумів: слід загублено. Ще б пак: людей тут — сотні, давно вже затоптали. Та й злочинець, певно, зупинив таксі чи “лівака” на “Жигулях” чи “Москвичі”, ось скільки їх їздить Петровською алеєю…
Дробаха, дізнавшись про першу невдачу, лише махнув рукою: цього й слід було сподіватись, собаки в сучасному місті рідко коли допомагають упіймати злочинця.
Слідчий сидів на струхлявілому пеньку край галявини і м’яв пальцями щойно розквітлу яскраво-жовту кульбабку. Для чогось нюхав квітку, хоча всім відомо, що кульбабки не пахнуть. Сама поза Дробахи, його відчуженість свідчили про якусь байдужість, а може, просто втомився й відпочиває, споглядаючи жовту квітку.
Але так подумав би лише той, хто не знав слідчого. Повз його увагу не пройшла жодна деталь, жодна репліка Хаблака чи ще