Божий світильник. Куля для боса - Елері Квін

і ось він уже далеко попереду, показує нам хвоста. Тут

і четвірка кінних поліцейських виїхала із засідки, немов для кавалерійської атаки. Коли вони побачили, що зробив гнідий, їхні коні враз стали, проковзнувши ногами кілька метрів по багнюці, а тоді й собі перестрибнули на траву і помчали навздогін.

З-за лісу, від повітки, вибігли люди, які щось вигукували. Хефферан також зірвався з місця і поскакав вниз по схилу, щоб приєднатися до погоні. На сході пролунали постріли, і це доконало мене. Я б віддав свій річний заробіток, ціле царство за коня, але навіть без коня я не встояв на місці.

Я стрімголов кинувся схилом, побиваючи рекорди швидкості, та від кінної стежки мені довелося бігти вгору, обминаючи дерева та кущі, і плигати через огорожі. Я нісся просто на шум і стрілянину на сході. Зрештою я побачив огорожу парку, але довкола нікого не було, хоча гомін і поближчав. Просто переді мною височів кам’яний мур, до якого я й рушив. Вилізши на огорожу, я постояв, відсапуючись, і роззирнувся. Я був на розі 65-ї стріт і 5-ї авеню. За квартал од мене, біля входу до парку, на вулиці була пробка. Автомобілі, здебільшого таксі, зупинялись по обидва боки від перехрестя, до якого звідусіль бігли пішоходи. Над натовпом височіли коні, усі руді, крім одного, і я дуже зрадів, коли побачив, що він жи-вий-здоровий. Я побіг до юрби: у сідлі нікого не було.

Я намагався проштовхатись крізь натовп, коли хтось у формі схопив мене за руку, і, поки я оговтувався від подиву, Хефферан, а то був він, вигукнув:

— Пропустіть! Це — Гудвін, помічник Неро Вулфа!

Я б з радістю щиро подякував йому, але досі не міг

відсапатись. Тож я просто пропхнувся далі, щоб за допомогою власних очей задовольнити свою цікавість.

Віктор Телботт у голубій куртці і жовтих бриджах, очевидно, такий же здоровий, як і його гнідий, стояв посеред юрби, і поліцейські тримали його за руки. ,

— Ви зрадієте, довідавшись, — сказав я Вулфу увечері того ж дня, — що жоден з рахунків, які ми відсилаємо нашим клієнтам, не адресовано до окружної тюрми. Інакше у нас би були труднощі.

О шостій годині з хвилинами він уже спустився з оранжереї і пив пиво. Я виписував рахунки.

— Бродайк,— продовжував я,— твердить, що він линів купував креслення, які йому пропонували, не знаючи, звідки вони походять, і, певно, стоятиме на своєму. Дороті погодилась домовитися з Полем і не наполягатиме на обвинуваченні його у вторгненні. Стосовно Дороті ви правильно підмітили, що тепер усе належить їй. А Саффорда з Одрі не можна притягнути до відповідальності за прогулянку по парку, навіть якщо вони «забули» повідомити про це у своїх свідченнях, ^уникаючи ускладнень. До речі, якщо вас цікавить, чому вони віддали п’ятнадцять процентів нашого гонорару конюхові, то знайте, що ніякий він не конюх. Він — повновладий хазяїн школи верхової їзди. Тож Одрі зовсім не продешевила. Ця пара, мабуть, одружиться верхи на конях.

Вулф невдоволено буркнув:

— Це аж ніяк не піде їм на користь.

— Ви упереджені до кохання,— дорікнув я йому.— Телботт вірив у нього і покладав великі надії... ,

— Облиш жарти,— урвав мене Вулф.— То був лише один з мотивів. Він боявся, що Кейес ось-ось довідається про викрадені креслення.

Вулф хоч і поправив мене, але не переконав, тож я повернувся до підрахунків наших цитрат.

— Я хотів спитати, навіщо Сол і Оррі вгатили стільки грошей на телефонні розмови з нью-йоркськими кравцями?

— Ці гроші не викинули на вітер,— відрубав Вулф. Він не терпів, коли його звинувачували у марнотратстві.— Існував крихітний шанс, що Телботт виявиться дурнем і замовить собі костюм у одного з місцевих кравців. Звичайно, ймовірніше було шукати в тих містах, які він нещодавно відвідав, а ще ліпше у найвіддаленішому. Тож я подзвонив спершу у Лос-Анджелес, де у південно-західному агентстві мені дали прізвища п’ятьох кравців. Сол і Оррі виконували й іншу роботу. Приміром, Сол дізнався, що Телботт у таку ранню годину міг по сходах через запасний вихід непомітно вийти зі свого номера у готелі і повернутись назад. — Вулф хмикнув. — Сумніваюсь, що Крамер подумав про таку можливість. Та й навіщо? Адже він цілком покладався на свідчення того поліцейського, який о сьомій десять бачив живого і здорового Кейеса верхи на коні.

— Гаразд,— погодився я,— але якщо поліцейський бачив не Кейеса, а вбивцю верхи на коні, то чому ви одразу зупинили свій вибір на Телботті?

— Вибір зробив не я. Правильність моїх висновків підтверджує факт. Цей маскарад, якщо тільки він мав місце, був потрібен лише Телботтові, бо алібі на ту годину могло стати в пригоді лише йому.

До того ж обмін вітаннями з поліцейським на відстані був складовою частиною плану, і тільки Телботт, який часто прогулювався разом в Кейесом, добре знав, що в нього буде така нагода.

— О’кей,— знову погодився я. — Потім ви подзвонили Полю, щоб дізнатись, де останнім часом побував Телботт.

І Поль допоміг-таки! До речі, Південно-західне агентство надіслало рахунок авіапоштою, тож, гадаю, їм потрібен чек. У них помірковані розцінки, тільки кравець вимагає триста доларів за голубу куртку і жовті бриджі.

— За них заплатять наші клієнти, — спокійпо мовив Вулф, — Ціна не така вже висока. Коли кравця розшукали, було п’ять годин вечора, і довелося умовляти його за ніч пошити ще один такий костюм, як у Кейеса.

— Розумію, — знову погодився я, — йому треба було виготовити точну копію того костюма з ярликом і усіма іншими причандалами, щоб настрахати хлопця. Треба визнати — він не з полохливих! О шостій ранку розмовляє по телефону із свого номера, просить розбудити його о сьомій тридцять, потайки залишає готель, вбиває Кейеса і повертається до наступної телефонної розмови о сьомій тридцять. І не забувайте, що він почав діяти з моменту вбивства Кейеса о шостій тридцять. Відтоді мусив точно дотримувати графіка. Залізні нерви!

Я підвівся і передав Вулфу рахунки.

— Знаєте, — сказав я, знову вмостившись у кріслі, — сьогодні вранці