Божий світильник. Куля для боса - Елері Квін

у мене є двоє, з якими, на мою думку, вам слід поговорити. Працівники фірми. Вони можуть довести, що Телботт украв креслення і продав їх Бродайку. Це підтверджує версію вбивства Кейеса Телботтом. З нас п’ятьох найбільша підозра падала на міс Руні і цього типа зі стайні, а ці свідчення напевне знімуть з них підозру.

— Нонсенс. Нічого подібного. Це говорить про те, що її несправедливо звинуватили у крадіжці, а несправедливе звинувачення ображає більше, ніж справедливе. Тепер ви принаймні можете звинуватити Телботта у крадіжці. Я дуже зайнятий. Дякую за дзвінок.

Поль хотів сказати щось іще, але Вулф поклав трубку, ковтнув іще пива і звернувся до мене:

— Арчі, тебе ждуть через двадцять хвилин, а знаючи твою схильність до перевищення швидкості...

За вісім років мене лише один раз оштрафували за перевищення швидкості. Я попрямував до дверей, але обернувся і гірко дорікнув:

— Якщо ви думаєте, що відправляєте мене на прогулянку, то помиляєтесь. Хто останній бачив Кейеса живим? Поліцейський, саме він. А хто скористається з цього, ви? Ні, інспектор Крамер.

Погода була незвично тепла для жовтня, і я б з радістю поїхав до центру міста, якби не гризла думка, що мені накинули цю поїздку. Поставивши машину па 66-й стріт, я завернув за ріг будинку, пройшов один квартал, перетнув Сентрал-Парк-Уеет і побачив кінного поліцейського, що погравав вуздечкою.

Я показав йому посвідчення і—сказав, що це дуже люб’язно з його боку виділити мені кілька хвилин, незважаючи на зайнятість.

— О,— вигукнув він,— один з наших знаменитих хлопців, чи не так?

— Майже так само знаменитий, як ікринка у банці ікри,— спробував захиститись я.

— О, ви їсте ікру!

— Стривайте,— промимрив я.—Давайте все по порядку."— Я відійшов до ліхтаря, повернувся назад і виголосив:—Мене звати Гудвін, я працюю з Неро Вул-фом. В управлінні мені сказали, що я можу поставити вам кілька запитань. Буду вдячний, якщо ви погодитесь відповісти.

— А-а, он воно що. Мій приятель з п’ятнадцятої дільниці говорив про вас. Через вас його мало не вигнали.

— В такому разі ви повинні упереджено ставитись до мене. Так само, як і я, але не до вас. Навіть не до вашого коня. До речі, якщо мова зайшла про коней, не пригадуєте, о котрій годині ви бачили Кейеса на коні незадовго до його вбивства?

— О сьомій десять.

— Упродовж однієї-двох хвилин?

— Ні, зовсім не впродовж. Рівно о сьомій десять.

Я чергував і повинен був змінитись о восьмій. Як ви зауважили, я по горло зайнятий і не маю часу, отже, я крутився там, чекаючи, коли, немов за розкладом, проскаче Кейес. Мені подобається його кіиуь — прудкий, світ-ло-каштанової масті.

— Який був на вигляд кінь того ранку, як завжди? . Все було у порядку? — Побачивши вираз його обличчя, я поквапливо додав: — Мені справді треба знати, чи то був його кінь?

— Звичайно, його! Ви, на відміну од мене, погано знаєтесь на конях.

— Чому ж? Я непогано розбирався у конях, коли був хлопчиком на фермі в Огайо, та останнім часом я цим не займався. Втім, повернімося до Кейеса, яким він здався вам того ранку — стривоженим, радісним чи іще якимось?

— Він був такий, як завжди.

— Ви розмовляли з ним?

— Ні.

— Як далеко ви були один від одного?

—' Двісті сімдесят футів. Я відміряв кроками.

— Вас не обтяжить показати мені те місце? Де їхав Кейес, а де стояли ви?

— Обтяжить, але я мушу виконувати накази начальства.

Якби він був чемнішим, то взяв би коня за повід і йшов зі мною, але він пе зробив цього. Натомість він скочив на гнідого і поїхав до парку, а я поплівся за ним слідом; до того ж він нишком підострожив коня, наче запізнювався кудись. Я ніколи не бачив, щоб кінь ішов так швидко. За останніх кілька років я вперше так напружував ноги і відстав не більше ніж на тридцять кроків, коли він зрештою зупинився на вершині невисокого пагорба. Праворуч схил поріс деревами, ліворуч — кущами, а посередині довгою стрічкою звивалася кінська стежка. Вона протяглася перед нашими очима на відстані щонайменше ста ярдів.

Поліцейський так і пе зліз з коня. Найкраще відчуваєш свою перевагу над іншою людиною, розмовляючи з нею верхи на коні. Під час розмови я намагався вдавати, що зовсім не захекався.

— Ви стояли тут?

— Саме так.

— А він їхав на північ?

— Так.

— Ви бачили його. А він вас бачив?

— Так. Він підняв стек, вітаючись, а я помахав йому рукою. Ми часто так вітали один одного.

— Але він не зупинявся Ьне дивився прямо на вас?

— Він не дивився ні прямо, ні косо. Він виїхав на прогулянку. Послухайте, приятелю...

З тону його голосу я здогадався, що він хоче поглузувати наді мною і на тому завершити нашу розмову.

— Мене вже розпитували хлопці з відділу розслідування вбивств. Якщо вас цікавить, чи то був Кейес, так, це був він. То був його кінь. Він був у своїх яскраво-жовтих бриджах — таких тут більше ні в кого немає, у блакитній куртці і чорному кашкеті. Та й сидів він на коні, як звичайно, з низько опущеними стременами. То був Кейес.

— Дякую. Можна поплескати вашого коня?

— Ні.

— Гаразд, не буду. Хотілося б коли-небудь мати змогу поплескати вас по плечу. Сьогодні я вечерятиму з інспектором і закину за вас слівце, не скажу тільки яке.

Я побрів з парку на Бродвей, розшукав аптеку, ре набрав мій улюблений номер телефону. У трубці почувся голос Оррі Кейтера.

«Отже,— сказав я сам собі,— він^усе ще там, мабуть, сидить за моїм столом; очевидно, Вулф дав йому надзвичайно складне завдання».