Привид - Ю. Несбе
Харрі видобув із пачки ще одну цигарку.
— На жаль, стосовно цієї справи я сумнівів не маю. І тому їду додому.
— Якщо так, то в час добрий. А мені треба ще службу правити.
Загуділо авто, і Харрі автоматично обернувся. Дві фари засліпили його, а потім звернули за ріг. У темряві гальмівні підфарники були схожі на жевріння цигарок. Поліцейське авто призупинилося і в’їхало до гаражів управління поліції. А коли Харрі обернувся, то Като вже зник. Здавалося, старий священик розчинився в темряві; все, що Харрі почув, це кроки, що віддалялися у напрямку цвинтаря.
На збирання речей та виписку з готелю він дійсно витратив усього п’ять хвилин.
— Для постояльців, що платять готівкою, передбачена невелика знижка, — сказав хлопець з-за столу адміністратора. Не все в готелі «Леон» було новим.
Харрі понишпорив у своєму гаманці. Гонконзькі долари, юані, долари США, євро. Його мобільний телефон задзвонив. Однією рукою Харрі підніс телефон до вуха, а другою віялом розклав купюри перед хлопцем.
— Слухаю.
— Це я. Що ти робиш?
От зараза! Він мав намір почекати і зателефонувати їй уже з аеропорту. Зробити розставання якомога простішим та брутальнішим. Сильний, але нетривалий біль. І все.
— Я виписуюся з готелю. Давай зателефоную тобі через пару хвилин, гаразд?
— Та я просто хотіла сказати, що Олег нещодавно спілкувався зі своїм повіреним. Тобто з Гансом Крістіаном.
— Мені б норвезькі крони, — сказав хлопець.
— Олег каже, що хоче з тобою зустрітися, Харрі.
— От чорт!
— Перепрошую? Харрі, ти мене чуєш?
— З картки Visa візьмете?
— Вам дешевше буде сходити до банкомату й отримати готівку.
— Хоче зустрітися зі мною?
— Він так каже. І якомога швидше.
— Це неможливо, Ракель.
— Чому?
— Тому, що…
— На вулиці Тольбугата є банкомат, лише за сто метрів від готелю.
— Чому?
— Візьми мою картку, добре?
— Харрі!
— По-перше, це неможливо, Ракель. Зустрічі йому заборонили, а вдруге обійти цю заборону я вже не зможу.
— А ти спробуй, може, вийде.
— Не бачу сенсу, Ракель. Я прочитав документи, і…
— І що?
— І дійшов висновку, що це він застрелив Густо Ганссена.
— Ми не беремо Visa. Може, маєте щось іще? Master Card, American Express?
— Ні! Ракель?
— Тоді давайте долари чи євро. Курс обміну зараз не дуже сприятливий, але це краще за картку.
— Ракель, Ракель! От чорт!
— Щось не так, герр Холе?
— Вона відключилася. Ось, візьми. Цього вистачить?
12
Я стояв на Скіппергата, дивлячись, як періщить дощ. Зимі ніяк не вдавалося закріпитися, і натомість було багацько дощів. Та сира погода анітрохи не зменшила попит. Ми з Олегом та Ірен сплавляли за один день більше товару, аніж за цілий тиждень, працюючи на Одіна й Туту. Якщо округляти, то я заробляв шість тисяч на день. Я порахував усі арсенальські футболки у центрі міста. За найскромнішими прикидками, той дідок, напевне, заробляв не менше двох мільйонів крон на тиждень.
Кожної ночі, перед тим як розрахуватися з Андрієм, ми з Олегом ретельно підраховували всю виручку, щоби вона збігалася з кількістю проданого товару. Ми розраховувалися крона в крону. Шахраювати не було сенсу. Бо воно не було того варте.
До того ж, я міг на сто відсотків довіритися Олегу. Гадаю, у нього просто бракувало фантазії додуматися щось поцупити, інакше він не працював би так чесно. А може, його голова та серце були переповнені Ірен. Було дуже смішно спостерігати, як він запобігав перед нею, коли вона була поруч. І настільки сліпим був він у своєму обожнюванні. Бо Ірен бачила лише одне.
Мене.
Мені від її почуттів не було ані холодно, ані жарко. Просто воно було так завжди.
Я знав її як п’ять пальців, знав достеменно, як можна змусити її чисте й недосвідчене серце тьохкати від радості, її гарненький ротик посміхатися, а її блакитні очі — плакати (якщо мені цього хотілося). Я міг би її відпустити, просто відчинити двері і сказати: «Йди геть». Але я — крадій, а крадії просто так не віддають того, що, на їхню думку, можна конвертувати в готівку. Ірен належала мені, але два мільйони на тиждень належали отому дідку.
Смішно сказати, але шість тисяч на день розбігаються, мов миші по закутках, коли ти кидаєш кристалічний метамфетамін у свої напої замість кришталиків льоду і носиш одіж, куплену не в мережі дешевих магазинів «Cubus». Саме через це я й досі ночував в отій кімнаті для репетицій з Ірен, яка спала на матраці за барабанами. Але вона трималася, наркотиків не вживала, хіба що інколи могла «заряджену» цигарку викурити, їла якусь овочеву фігню і відкрила власний банківський рахунок. Олег жив зі своєю матір’ю, тому, напевне, також відкладав гроші в заначку. Він причепурився, зайнявся навчанням і навіть поновив свої тренування на «Валле Говін».
Отак я стояв на вулиці Скіппергата і подумки займався арифметичними розрахунками, як раптом помітив, що під проливним дощем до мене наближається якась постать. Темні окуляри, рідке волосся, прилипле до лоба, і щось на зразок всепогодної куртки, з тих, що купують на Різдво своїм коханим товсті та некрасиві подружки. Втім, або та подружка була страшною, як опудало, або її взагалі не існувало. Я побачив це з його ходи. Він накульгував. Може, для цього й існує якесь політкоректне слово, але я зву це клишоногістю. А ще я не боюся вживати такі слова, як «латинос» та «нігер».
Незнайомець зупинився переді мною.
Річ у тім, що мене вже не дивувала публіка, яка підходила до мене по героїн, але цей чоловік явно не належав до звичайної категорії наркоманів.
— Скільки…
— Триста п’ятдесят за чверть.
— …ви платите за грам героїну?
— Платимо? Ми продаємо, бовдуре.
— Я знаю. Просто здійснюю невеличке дослідження.
Я поглянув на нього. Журналіст? Соціальний працівник? Чи, може, політик? Коли я працював на Одіна й Туту, до мене якось підійшов схожий тип і сказав, що він з міськради, з якогось комітету під назвою RUNO, і дуже ввічливо спитав, чи не хотів би я сходити на нараду, де буде обговорюватися тема «Наркотики й молодь». Їм, бач, хотілося б почути «голос з вулиці». Я розреготався, а потім слухав, як він з колегами щось теревенили про ініціативу «Європейські міста проти наркотиків» і про великий міжнародний план зробити Європу вільною від наркоти. Дали мені кока-коли з булочкою