Картковий будинок - Майкл Доббс
О’Нілові очі дико вертілися, посилаючи в мозок дедалі божевільніші галюцинації. Здавалося, подумки він перебуває деінде — він уже не з цією молодою жінкою, а в якомусь іншому світі, за іншої розмови. На мить його очі знов зупинилися на дівчині, та зразу ж і перескочили на щось інше. Вони налилися кров’ю й сльозилися, не могли впіймати фокус, з носа О’Нілові крапало, ніби в старого діда взимку; він побіжно й невдало втер носа зворотом долоні. Його обличчя посіріло мов попіл, тіло смикнулось — і він різко зірвався на ноги. Він нажахався, так ніби на нього валилися стіни.
Дівчина безпорадно поглянула на нього, не певна, чого йому треба, лякаючись публічної сцени. Вона зробила рух, щоб взяти його під руку й підтримати, та не встигла: він завалився на неї і втратив рівновагу. Вчепився в неї, щоб утриматися на ногах, схопився за її блузку — й кілька ґудзиків відлетіло.
— З дороги, з дороги,— прогарчав він.
Він рвучко штовхнув її назад, і, перш ніж звалитися на софу, вона впала на стіл, заставлений склянками. Дзенькіт скла на підлозі урвав розмови, й усі в кімнаті обернулися глянути, що коїться. Відірвалося ще кілька ґудзиків, і її ліва грудь відкрилася очам.
Запала абсолютна тиша, а О’Ніл шпортався до дверей, розштовхуючи ще більше людей геть зі свого шляху, аж поки не звалився у ніч, лишивши позаду повну кімнату шокованих облич і дівчину, яка вчепилася у свою пошматовану одіж і боролася зі слізьми приниження. Літня жінка заходилася допомагати їй дати собі раду й повела до вбиральні. Коли двері вбиральні зачинилися за ними, кімната одразу ж загуділа, пересуди розлилися морем пліток, які розважали людей увесь подальший вечір.
Пенні Ґай у ці плітки не лізла. Ще хвильку тому вона весело сміялася, цілком насолоджуючись чарівливою дотепністю мерсисайдського шарму Патрика Вултона. Уркгарт представив їх одне одному менш як годину тому й переконався, щоб шампанське текло так само легко, як і їхня розмова. Та магічний момент розчинився у гаморі, й світла усмішка Пенні зів’яла, поступившись місцем безнадійно нещасному виразу обличчя. Пенні вела заздалегідь програшну битву зі сльозами, які котилися по щоках і здавалися непереборними, незважаючи на підтримку й великий білий носовичок, надані Вултоном. Її біль був аж надто реальним.
— Він справді добрий, неперевершений у всьому, що робить,— пояснила вона.— Та іноді здається, що йому того всього забагато і він дещо дуріє. Це все через його характер.
Поки вона захищала начальника, сльози полилися ще швидше.
— Пенні, мені дуже прикро, люба. Послухайте, вам треба піти з цього клятого місця. Моє бунгало по сусідству. Що б ви сказали, якби ми пішли, і ви б там висушили сльози, гаразд?
Вона знала, що буде далі. Та це вже нічого не важило. Вона кивнула на згоду, й пара прослизнула крізь натовп. Ніхто, здавалося, й не помітив, як вони полишили кімнату, за винятком Уркгарта. Його очі простежили за ними аж за двері, де до того зникли Лендлес і О’Ніл. Уркгарт був надзвичайно вдоволений. Це все перетворювалося на вечірку, яку варто запам’ятати.
Розділ дев’ятнадцятий
Більшість кандидатів на довиборах є не більш ніж правовою необхідністю, потрібною, щоб переможець почувався, ніби зробив щось вартісне. Що насправді буває вкрай рідко.
Четвер, 14 жовтня
— Ти ж не хочеш виробити срану звичку піднімати мене з ліжка щоранку, нє?
Навіть по телефону Престон дав чітко зрозуміти, що він радше наказує, аніж питає.
Після кількох годин алкогольного самобичування з Чарльзом Колінґриджем, Меті почувалася навіть ще гірше, ніж попереднього ранку. Вона заледве могла зібрати докупи кінці того, що відбувається.
— Чорт, Ґреве. Я лягаю спати з думкою, що хочу тебе вбити, бо ти не пропускаєш мою статтю про опитування громадськості. Тоді прокидаюся сьогодні зранку й знаходжу її перекручену версію на першій шпальті з підписом невідомо кого на ім’я «Наш політичний оглядач». Я вже й не думаю, що хочу тебе вбити: я знаю, що хочу тебе вбити. Але спершу хотіла б дізнатися, чому ти так обійшовся з моєю статтею. Чому ти передумав? Хто переписав мій примірник? І хто в дідька цей «Наш політичний оглядач», якщо це не я?
— Вгамуйся, Меті. Вдихни, поки не луснув корсет.
— Я не ношу корсету, Ґреве!
— А ще ти нічого такого не робила вчора, ага? Чим ти займалася, стріляла очима в якогось достойного пера чи спалювала ліфчик на якомусь феміністичному шабаші? Та nada. Я намагався додзвонитися. Ніхто не відповідав. Якби ж ти була десь поряд, ти все б дізналася.
Меті почала пригадувати події вчора ввечері. З неабияким зусиллям, крізь імлу. Відволікшись, вона дала Престону час продовжити.
— Гадаю, Краєвскі казав тобі, що вчора ввечері дехто з редакторів тут не вірив, ніби у твоїй писанині достатньо доказів, щоб пустити її сьогодні.
Він почув, як Меті пирхнула від обурення.
— Чесно, мені сподобався текст, від самого початку,— додав він, вдаючи, ніби це правда.— Я хотів пустити його в дію, та ми потребували більше доказів, перш ніж розірвемо прем’єр-міністра країни на шматки у важливий день довиборів. Одненького анонімного папірця тут не досить.
Я не рвала прем’єр-міністра на шматки, це зробив ти, хотіла вставити Меті, та Престон встиг випередити її.
— Тож я переговорив з одним зі своїх старших контактів у партії, і пізно ввечері ми отримали потрібне підтвердження. Перед самим дедлайном.
— Але ж моя стаття...
— Твою статтю треба було доопрацювати, історія розвивалася. Я намагався зв’язатися з тобою, але оскільки мені це не вдалося, то переписав її сам. Не хотів, щоб її чіпав хтось іще, стаття надто хороша. Тож «Наш політичний оглядач» у цьому випадку — це я.
— Я написала статтю про опитування громадської думки. А ти перетворив її на розп’яття Колінґриджа. Ці цитати з «провідних партійних джерел», ця критика й засудження... Хто в тебе ще працює в Борнмуті, окрім мене?
— Мої джерела — то моя особиста справа, Меті, тобі варто було б це знати.
— Гівно, Ґреве. Це я — твій політичний оглядач на цій сраній конференції. Не можна тримати мене отак у невіданні. Газета перекинула з ніг на голову і мою статтю, і Колінґриджа на додачу. Ще кілька тижнів тому з-за його спини сяяло сонце, наскільки