Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

Звісно, краще б іще полежати. Та Сахновський горів одночасно двома бажаннями: зрівняти рахунок із Крамарем та наблизити свою справу про спадщину хоча б до початку процесу вирішення. Тому скористався пропозицією Юлії ні в чому себе не обмежувати і попросив знайти йому десь у місцевому секонд-генді годящі джинси, кросівки та футболку. Одяг потрібен для виходу на стежку війни.

Такий ось обладунок у лікаря-воїна.

Переодягнувшись, Сахновський по обіді попросив Юлю вивезти його в місто і залишити десь у районі офісу Крамаря. Тільки так, аби її машина, котра, безперечно, досить відома Ігорові Борисовичу та його отарі, зайвий раз не малювалася в полі їхнього зору. Голова все ж таки ще трошки боліла, те це — біль не під черепною коробкою, нила найбільша ґуля — та, з якої вчора так само цебеніла кров і яка нині вкрилася скоринкою. В таких випадках люди мимоволі торкаються болючого місця час від часу, й Антон винятком не був — раз на півгодини гладив забите місце пучками пальців.

У задрипаних джинсах, строкатій футболці, кедах — годящих кросівок не знайшлося — і в темних окулярах Антон сам себе не впізнавав. У таких лахах останніми роками навіть сам по квартирі не ходив. Для остаточного закріплення образу містечкового митця або ж містечкового невдахи він купив у найближчому кіоску літрову пляшку теплого пива і прогулювався поруч із ворожим офісом, сьорбаючи пиво, яке таки додавало легкого знеболювального ефекту, і вивчав довколишній рух.

За три години спостережень Ігор Крамар два рази виїжджав із офісу і так само двічі повернувся. Для цього треба було вийти з приміщення і сісти в джип. А повернувшись, вийти з джипа і зайти до офісу. Це тільки на перший погляд здається: процедура банальна і не варта уваги. Для когось із звичайних людей — можливо. Та тільки не для Крамаря, солідного бізнесмена районного масштабу з судимістю за бандитизм у біографії.

Наприклад, коли шеф збирався їхати у справах, спочатку вибігав охоронець із рацією і щось говорив у неї. За цим сигналом хазяйський джип, мов іграшка, яка керується по радіо, підкочував до входу. Водій розвертав машину так, аби дверцята з правого, пасажирського, боку були повернуті до вхідних дверей. Охоронець відчиняв їх, а вже потім сам Крамар в оточенні двох інших дуроломів у неодмінних темних окулярах швидко виходив, сідав у машину і їхав. Так само — після повернення: на поклик вибігав із нутрощів джипа охоронець, запопадливо відчиняв дверцята та разом із напарником прикривав прохід шефа з машини до офісу.

Сахновський навіть придивився до навколишніх дахів. Хтозна, раптом там справді засів якийсь суперкілер, снайпер, найнятий конкурентами Ігоря Борисовича? Якщо снайпера нема і не передбачається, то від якої, цікаво, потенційної небезпеки вимагає охороняти себе Крамар?..

І головне. Навіть дуже приблизних уявлень Антона про охорону дуже важливих персон, якою, поза сумнівом, вважав себе пан Крамар, вистачало, аби згадати: для такого рівня охорони повинна існувати машина супроводу. Тобто шеф їде в джипі, а за ним на віддалі — авто з кількома озброєними охоронцями. Тренованими інакше, ніж у саморобному спортивному залі з іржавою гирею та штангою, на якій облупилася фарба. Машина супроводу за Ігорем Борисовичем не поїхала. Цікаво, він що, боїться снайпера тільки тут, біля свого офісу? А там, куди він їде з діловим чи особистим візитом, снайпера бути не може? Логіка, звичайно, в цьому є. Не буде ж снайпер, мов Людина-Павук, стрибати з даху на дах, прямуючи за своєю потенційною мішенню в різні кінці містечка і чекаючи слушної нагоди. До того ж про своє пересування Крамар навряд чи оголошує в мегафон на весь Жашків. Тому, якщо припустити, що Ігоря Борисовича справді хоче хтось підстрелити зі снайперської гвинтівки, найкраща позиція — біля офісу.

Але є ще один варіант, і в нього Антонові вірилося якось більше. Ті троє, побачені ним в офісі, — насправді все, що може дозволити собі нехай і вчорашній бандит, але — нинішній жашківській підприємець. У Києві чи іншому великому місті людина зі способом мислення Крамаря не тиснула б на понти, справді оточила б себе нормальним штатом охорони. Тут же, в Жашкові, показуха все ж таки б’є по кишені. Та й для чого надмірно витрачатися на неї, коли люди й без того знають: у Ігоря Крамаря є охорона. Факт у цій ситуації важливіший за кількість.

Припустімо, сядуть обидва дуроломи в машину супроводу. А хто в офісі залишиться? Дівчина, залюблена в комп’ютерний пасьянс? Лишати з нею одного парубка теж не годиться — тоді супроводжувати джип доведеться теж лише одному, а це навіть за поняттями Крамаря було кумедно. Тож ліпше хай обоє стирчать у офісі, виконують свою функцію офісного інтер’єру, а двері в потрібних місцях та перед потрібними людьми для шефа, мабуть, відчиняє водій. Він теж має колоритний вигляд, для демонстрації можливостей та пихи цілком досить.

Ну, коли так, то й Антонові Сахновському цього цілком вистачало.

Цю ніч лікар хотів переспати на канапі, та Юлія не дозволила: фактично в наказовому порядку звеліла лишитися в спальні.

Вечір провели спокійно. У свої плани щодо завтрашнього дня Антон вирішив її не втаємничувати. Вона ж не дуже і просилася: жінку більше цікавили інші плани гостя, перспективніші. Сахновський вислухав усе про тутешню медицину, місцеву та районну, заодно — про хороших медиків, котрих постійно хтось кудись перетягує на кращі умови та кращу зарплату. І взагалі Гараніна чи не вперше в житті бачила людину, ладну поставити хрест на київській кар’єрі й починати жити тут, нехай на малій батьківщині, та все ж таки — в місці та місті з обмеженими можливостями.

Антон сам не помітив, як дозволив утягнути себе в розмову на улюблену й водночас болісну тему. Якби хтось попросив розказати, про що можна було говорити з малознайомою жінкою майже до півночі, Сахновський би не зміг цього згадати в деталях.