Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ви серйозно?

— Це так, думки вголос, — Сахновський уже подумки лаяв себе: ця жінка не повинна знати про його таємні мрії та їхній крах іще в зародку. — Значить, я приїхав успадковувати будинок. Виявляється, сусідка здавала його за гроші різним випадковим людям. Хтось із цих квартирантів залишив у погребі чоловічий труп, та ще й з ознаками насильства. Потім у трупа знаходиться родичка, в якої — конфлікт із місцевим бізнесюком, який іще не позбувся бандитських замашок і навряд чи колись позбудеться. В результаті я не лише не можу займатися своїми справами — я вигрібаю за чужі по голові! І це жодним чином не наблизило мене до вирішення власних проблем, котрі виникли. Погодьтеся, на рівному місці. Шукав спокою в провінції, а опинився в зоні активних бойових дій. Як ви гадаєте, що мені треба зробити на своєму місці?

Гараніна розуміла — він знає відповідь. Тому замість вступати в марні дискусії просто знизала плечима.

— А варіантів, Юлю, небагато. Перший — витерти кров та соплі і забратися подалі з зони конфлікту. Повернутися до життя, від якого, чесно скажу вам, хотів утекти. Другий — так само витерти кров і соплі, але включитися в бойові дії. Коли від їхнього завершення залежить і моя особиста доля. Крамар щось знає, Юлю. В іншому разі він не уникав би зустрічей із вами і тим більше — не пресував би мене, зовсім випадкову в його розкладах людину. Я ж нічого не зробив, лиш спробував виконати ваше прохання. А ваше прохання стосувалося історії з Русланом. Висновок:

історія з Русланом якимось чином дратує вашого Ігоря Борисовича.

— То ви хочете знову…

— Тепер я вже буду мудрішим, — заспокоїв її Антон. — Знаю, з ким маю справу. Але від вас усе одно додаткова інформація потрібна.

— Інформація… Якого плану?

— Давно знайомі з Крамарем?

— Казала ж вам — давненько, — Юлія сперлася об одвірок, наморщила лоба. — Місто маленьке, всі тут живемо…

— У дев’яностих роках, кажете, бандитствував?

— Хіба не видно?

— Розумієте, — Сахновський торкнувся рукою ґулі на голові, — одне діло, коли відморозки серед білого дня луплять когось по голові й зачиняють у багажнику власної машини, і зовсім інша справа — коли це не показові одноразові виступи, а спосіб життя.

— До чого ви ведете?

— Дуже просто. Я, скажу чесно, знайомий зі світом криміналу та його звичаями лише з газет. Та й ті не особливо читаю і читав… Телевізійні кримінальні хроніки мене теж зовсім не цікавлять. Але, — він багатозначно підніс пальця до стелі, — навіть така досить далека від світу криміналу людина, як я, має сформоване уявлення про стиль та манеру поведінки бандитів зразка минулого десятиліття. Хочете приклад? Будь ласка: вони їздили на «шестисотих» «мерседесах», носили малинові піджаки, голили потилиці, чіпляли на шиї важкі золоті ланцюги, оточували себе моделями і з будь-якого приводу махали пістолетом. Десь така картинка, правильно?

— Десь так, — погодилася Юля.

— Отже, навіть якщо Крамар не носить кольорових піджаків, він усе одно сформувався, як бандит, у тих-таки дев’яностих роках. Він навіть відсидів, і тепер тримається перед довколишнім світом, мов такий собі ретро-бандит із недалекого минулого. Можуть мінятися часи, Юлю. Може мінятися мода. Але це лише означає: людина з вовчими повадками пересяде з «мерседесу» певної моделі на квадратний тупорилий джип, є таке?

— Є, — впевнено відповіла Гараніна. — Ви бачили машину Ігоря Борисовича?

— Не мав такої честі. Невже я вгадав?

— Так. У нього справді квадратний тупорилий джип. І повадки… Знаєте, тепер я звернула увагу…

— Далі все просто. Якщо наш із вами Крамар чи не єдиний, кого тут, як ви кажете, охороняють навмисно найняті дуроломи, то ці дуроломи — напевне не з якоїсь солідної охоронної структури. Швидше за все, Крамар сам понабирав відморожених бовдурів і сказав: тепер вони — його персональна охорона.

— Не знаю… Але це не фірма, точно. З ним постійно одні й ті самі крутяться… Думаю, ви праві.

— Отак, — Антон видавався вельми задоволеним собою. — Виходить, Крамар сам же, в міру своїх здібностей, їх і муштрував. Якщо в людини свідомість лишилася в дев’яностих, то шаблони, за якими та організує власну так звану охорону, можна вирахувати на раз. Кіношна показуха це називається. Не стільки користі від дуроломів, скільки понту. На вашій пам’яті вони свого хазяїна від чогось серйозного врятували?

— То тепер часи не зовсім ті… Особливо у нас… Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому на трасі розбійники гуляли з обрізами й автоматами, так біля автовокзалу щось типу прифронтової смуги було. Траса ж значуща, каравани ходили…

— Добре, добре, — відмахнувся Сахновський. — Якщо на Крамаря давно ніхто не нападав, і для його охорони потовкти людину за наказом хазяїна — єдина розвага і єдина демонстрація власної профпридатності, тоді ситуація взагалі на нашу користь. Ви говорили, машину мою зроблять…

— До обіду.

— До обіду, — повторив Антон. — Можна сказати, нехай поки що колеса поміняють, а передок не чіпають? Все одно доведеться знову рихтувати, то хай дурної роботи не роблять.

— Ви про що? — підозріло запитала Юлія.

— Про те! Я все ж таки спробую поговорити з Ігорем Борисовичем на тему, яка нас із вами дуже цікавить. Гадаю, цього разу я його умовлю. Мову, якою я з ним почну бесіду, він повинен зрозуміти ліпше.

З Києвом удалося домовитися про все.

Навіть не пояснював нічого особливо. Вигадав пригоду на провінційній дорозі, двома словами переказав її, заодно додав — все одно юридичні формальності розрулювати треба, краще зараз, ніж потім смикатися і витрачати