Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— З ким? Хто переслідував? — Сокіл знову напружив зір. — Не бачу я нікого.
Що ж із нею таке? Невже знову бурхлива уява, шок від пережитого. від того, на що сама й нарвалася? Ні... бути не може. Вона ж бачила...
— Ходімо, — мовила нарешті вона. — Я тобі розповім.
* * *Олег вислухав усе, що з нею трапилося, мовчки, лиш жовна на його вилицях ходуном ходили та небезпечно, гнівно блищали очі. Щойно Ніна завершила оповідь та продемонструвала поцуплений трофей, Сокіл матюкнувся, чортихнувся і вхопився за мобільний.
— Пасківу подзвоню, — мовив він через губу. Ніна, знаючи за собою вину, тільки кивнула. Що шеф говорив Пасківу, вона не чула, бо на час розмови Олег вийшов із квартири, та коли він повернувся, стало більш ніж зрозуміло — усі надії на мирний вечір цього жахливого дня пішли псу під хвіст.
— Ну ти мене й підставила, — без усіляких реверансів заявив Сокіл. — Я таке вислухав, що не дай Бог. Наш доблесний мент цю так звану послугу все життя мені буде згадувати.
— Яку послугу? — пискнула Ніна, аби лише щось сказати.
— Перевірку італійця. Значить, так. Слухай уважно, можеш навіть записувати. Я, чорт забирай, забороняю тобі лізти в цю справу!
— Що?!
— Ти чула. Як, ну як ти можеш бути такою до дідька безвідповідальною?! А якби з тобою щось трапилось? Якого ляда ти вимкнула дзвінок на телефоні? І чому не попередила Раду, куди йдеш? Ти гірша від малечі, тій одного разу досить опектися, щоб більше не пхати пальці у вогонь! Чи ти гадаєш, що мені мало клопоту, я мушу ще й за тебе хвилюватися?! — вигукуючи все це басом, як у ієрихонської труби, Олег раз у раз кидав на Ніну спопеляючі погляди. Та скулилася, мов холодною водою обіллята. Вона не мала що заперечити, але чомусь було боляче і прикро. Аж до сліз.
— Одним словом, — правив своєї Сокіл, — кожен з нас віднині й повік займається своєю справою. Я — пошуком, ти — бухгалтерією. Я думаю, це справедливо.
— А дзуськи! — вирвалося в Ніни. — Де ти бачиш справедливість? Я підкинула тобі основну версію, за якою ти ведеш розслідування! Я першою втямила, що може об’єднувати трьох жертв, окрім їхньої статі. Принесла на блюдечку можливе знаряддя вбивства. Я...
— Я тобі куплю за це медаль, — охоче пообіцяв Олег. — Шоколадну. Визнаю твою тямущість і готовий повторити це під присягою. Але що це міняє? Ти полізла куди не треба. Ти задурно ризикувала головою. Ти могла стати жертвою маніяка, якщо ним насправді є Даріо Бава. А може, навпаки, вплутала в неприємності чесну людину. Я не знаю, хто стежив за тобою, якщо справді стежив, але дізнаюся. А до тих пір...
— Я буду тихою, клянуся.
— Ні, цього замало. Ти будеш тихою весь час. Доки ти в мене працюєш, доки живеш у мене, ти будеш поводити себе, як я кажу! Знатимеш своє місце! Зарубай собі на носі...
— Це легко виправити, Олеже, — дуже тихо сказала Ніна і підвелася.
— Що саме? — не второпав перебитий на півслові Сокіл.
— Все. І те, що я працюю в тебе, і те, що я тут живу. І почну я виправляти це прямо зараз.
— Тільки не треба вставати в позу невинно ображеної! — відмахнувся Олег. — Тебе ніхто не виганяє.
Ніна гірко усміхнулася.
— Я й на думці цього не мала. Де ти бачиш позу? Я просто не люблю, коли мені вказують на моє місце. Це мене бісить. Тхне матусиними проповідями. Наче курку на сідало заганяють. А я — не курка, Олеже. Я жива людина. І моє місце там, де я його бачу.
— Я злякався за тебе! — загорлав остаточно виведений з терпіння Сокіл. — Невже не бачиш? Я просто за тебе боюся!
— Так, і що? Ти вбереш мене в гамівну сорочку? Ланцюгом до стіни прикуєш? Як ти вбережеш мене від світу?..
— Я подбаю, щоб ти була якнайдалі від того, що тебе не обходить!
— Файно. Що мене обходить, а що ні, також уже вирішуєш ти. Невідомо, щоправда, на якій підставі, але ж то дрібниці, чи не так? Що ж, — говорити ставало дедалі важче, але Ніна мужньо проковтнула солоний клубок, — дякую за гостину. Пора прощатися. Заяву про звільнення дістанеш завтра зранку. Бувай здоровий.
Ніна попрямувала до дверей, та Олег випередив її і, ставши в них, миттю зімітував шлагбаум.
— Я тебе не відпущу, — мовив він рішуче.
— Не відпустиш зараз, піду завтра, — так само рішуче відповіла Ніна. — І яка різниця?
— Я ж тобі не докоряю!
— Ні, звичайно. Ти мені наказуєш. Так, ніби маєш на це якесь право, ніби ми в армії чи на роботі і мова йде про облік! І ставиш умови, Олеже. Вже ставиш якісь умови. Усуваєш мене зі свого життя... взагалі — із життя — своєю царською волею! Тільки обліком займайся! — передражнила дівчина. — Сміх і гріх! Дитсадок! А ми з тобою дорослі люди...
— Щодо тебе я цього не певен, — буркнув шеф.
Ніна знизала плечима.
— Дай мені пройти.
— Ти ж казала, що за тобою стежили. Куди ти зібралася?
— Я пожартувала, — прошепотіла Ніна, пропхалася повз Сокола, який так і не зрушив з місця, і попрямувала до виходу, стираючи з очей сердиті сльози. Зараз її вже не хвилювало, хто там за нею пантрував. Скоріше за все — просто здалося. Може, чоловік спізнювався на футбол по телевізору, а їй науявлялося казна-чого. Може, й італієць насправді
