Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна
Вантажна машина зупинилась біля воріт продуктової бази дитячих садків приміського району Москви.
Шофер нетерпеливо сигналив, вимагаючи відчинити ворота. Берестов на ходу відчинив дверки і, не встигши навіть подякувати власникові машини, вистрибнув на шосе.
«Москвич» покотив далі, а Берестов розлігся на скаті кювету; прикривши кепкою обличчя. З-під козирка він побачив, як Горелл підвівся в кузові і, вхопившись довгими руками за борт, вискочив на шосе.
— Тварюка! — з обуренням сказала жінка, проходячи повз Берестова з оберемком кошиків. — Серед білого дня пиячиш. Люди працюють, а ти що робиш, паразите?
— На свої п'ю! — з тривогою відповів Берестов, побоюючись, що жінка приведе нового міліціонера.
— Убивати вас таких мало! — щиросердо продовжувала жінка, прямуючи до воріт бази.
Зіскочивши на асфальт, Горелл обтрусився по-собачому, всім тілом, вийняв сигарети і закурив; потім він озирнувся і, переступивши через кювет за кілька кроків од Берестова, пішов через поле до стогів, де дівчата перевертали граблями важкі пахучі брили сіна, прибитого недавнім дощем.
Берестов бачив, як він підійшов до дівчат, деякий час постояв похитуючись і, судячи з голосного сміху дівчат, розповідав щось смішне. Потім він одібрав у однієї з них граблі і заходився перегрібати сіно.
Він пробув у полі кілька годин.
Берестов бачив, як дівчата пригощали Горелла, розіклавши свої запаси на білій хустці. Потім дівчата працювали, а він дрімав, притулившись спиною до стогу.
Коли почало смеркати, Горелл пішов через поле проводжати одну з дівчат, високу в жовтому, гарно пошитому сарафані. На той час Берестов перебрався під прикриття щитів для затримання снігу, складеного на краю поля. Тут його виявили діти — хлопчик і дівчинка, маленька, з товстими ніжками, з круглою бритою загорілою голівкою. Берестов почав розповідати дітям про птахів, і вони пішли полем проводжати його. Найтрудніше було пройти за Гореллом через відкритий простір поля, але допомогли діти. Берестов узяв дівчинку на руки і, продовжуючи розповідати все, що знав про птахів і гнізда, не криючись, пересік поле і ввійшов у першу вулицю, що зв'язувала передмістя з містом.
Відправивши дітей назад, Берестов учинив незаконний акт присвоєння чужої власності: знявши з огорожі велику високу корзину, він поставив її на плече і під цим новим прикриттям пішов далі за Гореллом і високою дівчиною в жовтому сарафані.
Так вони йшли довго, кружляючи в провулках, і Берестову багато разів доводилось змінювати прикриття, зовнішній вигляд і ходу.
Нарешті, дівчина привела Горелла в старий, що вже перекосився і осів, флігель на Піонерській вулиці і зникла з ним у глибокому темному під'їзді.
Берестов заліг у дворі, поблизу флігеля, в купі колод, завезених для ремонту.
Він бачив, як дівчина, вже сама, вибігла з сумкою з під'їзду і бігом зникла в воротях. «У магазин пішла!» догадався Берестов. Сутінки згущались з кожною хвилиною. Берестову треба було перевірити, чи не має флігель виходу в задній частині двору, але він не наважувався вийти із схованки — у дворі весь час були люди.
Особливо завдавали клопоту Берестову діти. З настанням темряви вони раптом почали гратися з величезним азартом, ганяючись один за одним, видираючись на штабель дров, на паркан і колоди. Щосекунди капітан ждав, що його знайдуть маленькі всевидющі очі і швидкі руки.
Час минав. Повернулась дівчина все так само бігом, несучи тепер уже важку сумку.
Нарешті, на полегкість Берестову, матері і батьки позаганяли дітей додому. Деякий час у всіх вікнах флігеля горіло яскраве світло, в розчинені вікна було чути, як дзвенять об тарілки ложки і виделки і втомлено перемовляються дорослі.
У Берестова нестерпно занило в шлунку. Останній раз вія їв близько десятої ранку, а зараз наступила одинадцята година вечора.
Заревіли діти, вимолюючи «ще півгодинки погратись», почулися шльопанці, умовляння і окрики. Наставав час сну.
На колоди, зовсім близько від Берестова, посідали дівчата.
— А може, й справді старий знайомий! — сказала одна з них. — Невже ж таки чужого, з вулиці, та в хату привела?
— Та хай їй, дурепа якась незграбна! — сказав майже дитячий голос. — Хлопці узнають, усім нам буде…
— Льолько, додому! — сердито покликав голос з будинку.
— Ма, я ще трохи! — зачастив напівдитячий голос. — Усі дівчата тут, мамо, справді, всі… Ще півгодинки…
— Додому сказано тобі! Ти що, такою, як Вірка, хочеш бути? — наполягав голос із вікна. — Додому!
— Івго, додому зараз же! Батькові скажу, що не слухаєш! — полетів окрик з іншого вікна. — Як через хвилину не прийдеш, ремінь візьму!:
— Так ото зразу й ремінь! До яких же пір, цікаво?
— Людо, де ти? Спати…
— Посиділи! — зітхнула якась із дівчат, підводячись. — Ігор хотів з гітарою прийти… А все-таки Вірка гарно «Голубку» співає. Як актриса!
— А що хорошого, що хорошого? — знову зачастив дитячий голос. — Дуже низько бере.
Дівчата пішли. Через деякий час до колод підійшли юнаки. У одного з них в руках біліла гітара.
— Пізно вже, не прийдуть, — сказав хтось із них.
— А я нікого не жду! — різко перебив той, що з гітарою. — Ще та дівчина не народилась, яку б я ждав!
— Орли, ходімо у скверик!
— Чого там не бачили? Я спати піду! — рішуче сказав власник гітари і пішов до дверей флігеля. За ним, тихо перемовляючись, пішли й інші.
Тиша тривала недовго. На колоди сіли жінки. Вони говорили неквапливо, відпочиваючи після важкого, заповненого турботами дня, втішаючись тим, що діти і чоловіки нагодовані, умиті, заспокоїлись до ранку.
Вони сиділи довго, і розмова то вщухала, то знову розгорялась навколо слова, кимось кинутого.
В кімнатах з розчиненими навстіж вікнами на різні голоси цокали і били годинники.
Звідкись із глибини будинку долинув низький жіночий голос, що заспівав «Голубку».
Жінки, не змовляючись, замовкли. Мовчання, з яким вони слухали пісню, було важким, осудливим.
— От люди