Без почуттів - Ольга Джокер

Цікаво, скільки людей там було травмовано?

По шкірі гуляють мурашки, коли я думаю про те, що, якщо працюватиму тут на постійній основі, то рано чи пізно особисто побачу бій Ратміра.

У мережі з ним гуляє безліч роликів, але я жодного разу не наважилася увімкнути і відкрито подивитися. Серце щоразу стискалося в лещата. Ставало погано. Уявляю, наскільки болісно переживають Янка і Ольга Ігорівна кожен бій близької людини.

Охорона запускає гостей рівно о сьомій вечора.

Я глибоко вдихаю і розправляю плечі. Налаштовуюся.

Людей справді сила-силенна. Дев'яносто відсотків - чоловіки. До речі, Аріна заздалегідь попередила, що знайомства на робочому місці суворо заборонені. Якщо хтось підкотить, а ти посмієш відповісти взаємністю, і на камерах це буде видно - одразу ж вилетиш звідси.

Перший час я ходжу між рядами столів за роздрукованою на принтері картою. Розсаджую гостей, повертаюся до стійки. Посміхаюся всім без розбору - так сильно, що зводить вилиці.

Коли наплив сходить нанівець, у залі голосніше вмикається музика і гасне світло, а на сцену виходить ведучий із мікрофоном, оголошуючи про початок змагань і представляючи шановних спонсорів.

Я різко відвертаюся і, щоб чимось зайняти себе, вдивляюся у списки учасників. Імені Ратміра на сьогодні немає. І я не можу сказати, що засмучуюся з цього приводу, хоча не минуло і дня після тієї ночі у будинку Авдєєвих, коли б я не думала про нього.

- Як справи? Справляєшся? - ніби з нізвідки з'являється Єгор.

Я тепло реагую, хоча гул чоловічих скандуючих голосів викликає неприємний мороз по шкірі.

Насправді, все набагато простіше, ніж здавалося від самого початку. Якось увіллюся.

Головне, що потрібно - це напам'ять вивчити правила перебування у клубі, вміти чітко відповідати на поставлені запитання і володіти інформацією на будь-яку задану тему. У разі чого - звертатися до старшого адміністратора.

- Якщо не дивитися на клітку, то цілком стерпно. Дякую тобі, Єгоре.

Я хочу уточнити: чи з'явиться в клубі Ратмір, але не ризикую.

- Було б за що, - відмахується хлопець.

Наші розмови ні про що переривають збуджені голоси у коридорі.

Біля ноута спрацьовує червона тривожна кнопка. Аріна здригається і блідне. Я - помітно напружуюся, хоча поки що не розумію, в чому саме справа.

- Дідько. Це поліція, - плутано пояснює дівчина. - Ходять, як до себе додому. Зустрічати їх - звичайна практика, але завжди моторошно нервова і, оскільки господаря немає на місці, з ними доведеться розбиратися мені.

Цокаючи підборами, Аріна виходить з-за стійки. Наостанок обертається і погрожує вказівним пальцем:

- А ти поки залишишся за головну, Дашо.