Тепер моя - Ханна Еванс

Олівія

Що зі мною відбувається?

Перед очима все пливе, ніби гублюся у цьому кошмарі. 

 - Алан, коханий, тільки живи!

Говорю собі під ніс, а все навколо розпливається. Відчуваю під носом жахливий запах. Після чого, розум прояснюється. Помічаю жінку у білому халаті, вона приводить мене до тями за допомогою якогось розчину. Також Клару, яка постійно тримає за руку. Ми знаходимося у якісь палаті.

 - Олівія, ти нас всіх налякала. Як ти?

 - Клара? Де Алан? Він живий? Скажи мені правду, живий?

Зриваюся і кричу на неї, а сльози починають литися з очей. 

 - Олівія, мила, він живий. Алан ще у реанімації, лікарі не повідомляють жодної інформації. А твій батько, він дуже хвилюється.

 - Де він?

 - Під дверима. 

 - Ходімо.

Хочу йти, але у голові починає паморочитися. Клара мене ловить разом із медсестрою і саджають назад.

 - Я його покличу.

Нічого більше не кажу, не можу говорити. Розум знову затуманюється. В палату заходить батько. 

 - Доню, як ти?

А тоді опускається на коліна і каже.

 - Пробач мені за все. За те, що так з тобою обходився. Я хотів тобі лише добра, щоб у тебе все було добре.

 - Батьку, я знаю. Вибач, але зараз мені потрібно до нього, мого чоловіка.

Знову хочу встати, але він мене зупиняє. 

 - Рідна, він ще у реанімації, тебе туди не пустять. Як тільки буде якась інформація, то нам повідомлять.

 - Ні, батьку! Я повинна там бути, хоч у коридорі.

* * * * *

Ми вже досить довго сидимо, здається, що це тягнеться вічність. Далі до нас виходить лікар, увесь замучений і блідий. Всі з жахом дивляться на нього.

 - Лікарю, кажіть.

Не витримує містер Ернандес.

 - Ми провели операцію, вона була досить складною. На щастя, куля не зачепила серце. Хоча є багато ускладнень, сильно постраждала легеня, стан вкрай важкий. Та не падайте духом і сподівайтеся на краще. Від цієї ночі, все залежить. Якщо пацієнт її переживе, він житиме.

Від цих слів, містер Ернандес падає обезсилений на коліна, мій батько його хапає за плечі.

 - Томас, Алан виживе, він у тебе сильний!

А я стою наче статуя, не в змозі поворохнутися. Щоб плакати, більше нема сліз, а серця ніби не відчуваю. Можливо все через препарати, якими мене нагодували, або серце відмовляється битися без нього.

Тоді лікар каже.

 - Вибачте, ми зробили все, що змогли.

Тут мене зриває від його слів. Підбігаю до нього і кричу.

 - Все, що змогли?!

Падаю біля нього на коліна.

 - Благаю, скажіть, скільки? Ми заплатимо, тільки врятуйте Алана. 

Батько підбігає до мене і Клара також. 

 - Справа не в грошах, зрозумійте.

Остін зрозуміло киває, а місіс Сара плаче і мене жаліє. Всі метушаться наді мною, але мені байдуже. Адже у тілі виникає слабкість і розум десь далеко, а далі темрява...

Відкриваю очі.

Де я?

Обводжу поглядом кімнату і помічаю ту саму палату. Тоді у кріслі, бачу, сонного батька, який сидить біля мене. Хочу обережно й тихо встати, але він прокидається.

 - Алан... Вже ранок, так? Як він?

Помічаю, як батько міняється на обличчі. 

 - Тату, не мовчи! Скажи мені, хоч щось!

Переходжу на крик.

 - Олівія, доню, заспокойся. Він живий, просто...

 - Ти скажеш, чи ні?

 - Лікарі були змушені, перевести його у штучну кому. Він зараз без свідомості. Таким чином, вони знизили больову чутливість, щоб організм отримав додатковий час на боротьбу.

* * * * *

Наступні дні, перетворюються на справжнє пекло. Алан у кому, я майже не виходжу з лікарні. Інколи мене впускають, або годинами сиджу у коридорі і дивлюся на двері його палати. Містер Ернандес на препаратах, місіс Сара тепер йому допомагає в усьому. Ми хвилюємося за його стан. Батько теж на ліках, він недавно сам повернувся з клініки, після інфаркту. Остін з охороною і поліцією шукають нападників на Алана. А також тих, хто підлаштував аварію та моє викрадення. Поліція вже знає, що це одні й ті самі люди. Клара завжди поруч, інколи їздить по справах, але повертається до мене. А ще, в лікарні, охорона посилилася. Наші батьки, переживають за нашу з Аланом безпеку. Я вже живу в цій клініці, а персонал знає мене в обличчя. Для мене виділили спеціальну палату. Клініка платна і дорога, тому й такі умови. Я ж постійно, почуваю себе погано. Всі кажуть, що через стрес. Та часте паморочення в голові і сильна тошнота, заставляє мене сумніватися. Ось так проходить кошмарних два тижні.

Сьогодні понеділок. Стан Алана, як зазвичай, стабільний. Я постійно розповідаю йому про всіх. Знаю, він мене чує. Поділюся, поплачу і мені легше. Нарешті наважилася записатися на прийом до лікаря. Все ж таки, живу у лікарні. Заходжу в палату, де мене зустрічає приємна жінка, доглянута і привітна. Оглядає і мовчки сідає за стіл.

 - Сідайте.

Каже до мене з усмішкою.

 - Лікарю, то що зі мною таке?

 - Вітаю вас, Олівія, ви вагітні.

 - Що?!

Від її слів, сльози радості починають литися з очей.

 - Потрібно, ще здати деякі аналізи, щоб уникнути ускладнень. Та зараз з упевненістю можу сказати, що ваш термін дуже ранній, приблизно два тижні. Зараз випишу вам вітаміни і направлення на аналізи. А ще, уникайте стресу. На початковому терміні, велика вірогідність втратити дитину.

 - Я зрозуміла, дякую вам лікарю. 

Виходжу з кабінету гінеколога у повному шоці. Я щаслива, що вагітна і ношу під серцем малюка від коханого. Та водночас, біль мене поглинає. Тому, що я не можу поділитися цим щастя з Аланом. Не можу повідомити йому, що він стане татком...

Мої любі, приємного читання)

Історія Олівії та Алана наближається до закінчення.

Гортайте далі...