Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Пуаро кивнув.

– Саме так. Вам буде цікаво. Як ви, мсьє ван Олдіне, знаєте, за графом де ля Рошем стежать від самого його допиту слідчим суддею. А наступного дня, доки його не було вдома, поліція провела обшук на віллі «Маріна».

– Ну? – поквапив співрозмовника американець. – Вони щось знайшли? Б’юся об заклад, що нічого.

Той склав йому ледь помітний уклін.

– Ваша проникливість не підвела вас, мсьє ван Олдіне. Нічого викривального не виявили. А втім, цього годі було й сподіватися. Граф де ля Рош, як мовиться у вашому виразному вислові, «не вчора народився». Він – меткий джентльмен із неабияким досвідом.

– Що ж, продовжуйте, – буркнув мільйонер.

– Може, звісна річ, бути й так, що граф нічого викривального не приховує. Але нам не слід нехтувати і протилежною вірогідністю. Ну а коли йому все ж є що приховувати, то де ж воно зберігається? У будинку нічого немає – поліція шукала як слід. Носити це з собою – не вихід, адже він розуміє: його щохвилини можуть арештувати. Що ж залишається? Автомобіль. Як я вже говорив, за ним стежили. Сиділи на хвості й у день обшуку, коли він, сам сівши за кермо, поїхав спершу в Монте-Карло, а звідти вирушив по ментонській дорозі. Його автомобіль – дуже потужний, і це дало йому змогу відірватися від переслідувачів. Приблизно на чверть години вони зовсім загубили його.

– І ви гадаєте, що протягом цього часу він заховав це десь при дорозі? – зі жвавим інтересом запитав ван Олдін.

– Ні, не при дорозі. Ça n’est pas pratique.[55] А тепер послухайте: я вніс мсьє Каррежу невеличку пропозицію, і він милостиво й люб’язно її прийняв, подбавши про те, щоб у кожному bureau de poste по сусідству перебувала людина, яка знає графа в обличчя. Оскільки, розумієте, мсьє: найкращий спосіб щось заховати – це відіслати його поштою.

– І? – знову поквапив його мільйонер, чиє обличчя так і світилося цікавістю й нетерпінням.

– І… voilà![56] – Пуаро театральним жестом дістав із кишені пакуночок, вільно загорнутий у коричневий папір: шпагат із нього вже зрізали. – Впродовж тієї чверті години наш славний джентльмен відправив поштою ось що.

– А на яку адресу? – різко запитав співрозмовник.

Детектив кивнув.

– Вона могла б нам дещо сказати, але, на жаль, не в цьому випадку. Бандероль була адресована в одну з тих паризьких крамничок, які торгують пресою і зберігають до запитання листи й посилки, якщо виплатити їм невеличкі комісійні.

– Так, але що там всередині? – нетерпляче запитав ван Олдін.

Пуаро зняв коричневу паперову обгортку, з-під якої проглянула картонна коробочка. Він озирнувся довкола.

– Тепер вдалий момент, – сказав. – Очі всіх присутніх зосереджені на тенісі. Погляньте, мсьє!

І детектив на частку секунди підняв кришку коробочки. У мільйонера вирвався вигук крайнього здивування. Його обличчя зробилося білим, мов крейда.

– Боже мій! – охнув ван Олдін. – Ті самі рубіни.

Якусь хвилинку він сидів, неначе громом уражений. Пуаро знову сховав коробочку до кишені й безтурботно посміхнувся. А відтак мільйонер раптом, здавалося, вийшов із трансу, і, нахилившись до Пуаро, так міцно потис йому руку, що чоловічок аж зморщився від болю.

– Це геніально, – сказав він. – Геніально! Ви варті своєї репутації, мсьє Пуаро. Варті – я кажу це раз і назавжди.

– Ет, пусте, – скромно промовив той. – Впорядкованість, метод, вміння передбачити випадковості – та на тому й усе.

– Тож тепер, гадаю, графа де ля Роша заарештували? – енергійно повів далі ван Олдін.

– Ні, – відказав детектив.

На обличчі американця проступив вираз крайнього подиву.

– Але чому? Чого ж вам бракує?

– У нього й досі неспростовне алібі.

– Але ж це абсурд.

– Так, – погодився Пуаро, – я радше й сам тієї ж думки, але, на жаль, ми повинні довести цю абсурдність.

– А він тим часом вислизне у вас крізь пальці.

Бельгієць украй рішуче похитав головою.

– Ні, – заперечив той, – цього він не зробить. Бо єдина річ, якою граф не може пожертвувати, – це його суспільне становище. Йому за всяку ціну слід залишатися на місці й терпіти, нічим не виказуючи сум’яття.

Проте ван Олдіна така відповідь не вдовольнила.

– Але я не розумію…

Пуаро здійняв руку.

– Одну хвилинку, мсьє. У мене є ідейка. Багато хто кепкував з ідейок Еркюля Пуаро – і всі вони помилилися.

– Що ж, – сказав американець, – не тягніть уже. Яка така «ідейка»?

Детектив зробив коротеньку паузу, а потім сказав:

– Я зайду до вас у готель завтра вранці об одинадцятій. А доти не кажіть нічого й нікому.

Розділ двадцять другий

Мсьє Папополус снідає

Мсьє Папополус снідав. Навпроти сиділа його дочка Зія.

У двері вітальні постукали, і ввійшов коридорний із візитною карткою, яку підніс антиквару. Той уважно глянув на неї, звів брови та передав її доньці.

– Хм! – кинув мсьє Папополус, задумливо пошкрябуючи ліве вухо. – Еркюль Пуаро. Це вже цікаво…

І батько з донькою переглянулися.

– Я бачив його вчора на трибунах, – мовив грек. – Зіє, мені це щось не подобається…

– Одного разу він дуже тобі допоміг, – нагадала дочка.

– Твоя правда, – визнав мсьє Папополус. – А ще я чув, наче він уже відійшов від справ.

Цей обмін репліками між батьком і донькою відбувався їх рідною мовою. А відтак чоловік обернувся до коридорного і сказав – але вже французькою:

– Faites monter ce monsieur.[57]

А за кілька хвилин по тому – вишукано вбраний і бадьоро помахуючи ціпком – до кімнати увійшов детектив.

– Мій любий мсьє Папополусе.

– Мій любий мсьє Пуаро.

– І мадемуазель Зіє. – Тут чоловічок склав їй низький уклін.

– Сподіваюся, ви пробачите нам, якщо ми продовжимо снідати, – сказав антиквар, наливаючи собі чашку кави. – Бо ваш візит дещо… хм… надто ранній.

– Цьому немає виправдання, – мовив Пуаро. – Але, бачте, у чім річ: час підтискає.

– А! – буркнув мсьє Папополус. – То ви розслідуєте справу?

– І то дуже серйозну, – відповів той, – смерть мадам Кеттерінґ.

– Так, дайте-но пригадати, – і грек звів невинні очі на стелю, – це та леді, що загинула в «Блакитному потягу», правильно? Мені траплялися згадки про неї в газетах, але на злочин там не натякали.

– В інтересах правосуддя, – сказав чоловічок, – було визнано за краще приховати цей факт.

Запала пауза.

– А чим можу я допомогти вам, мсьє Пуаро? – ввічливо поцікавився антиквар.

– Voilà, – промовив бельгієць, – перейду одразу до справи.

Вийнявши з кишені ту ж коробочку, яку показував у Каннах, він відкрив її, дістав звідти рубіни й підсунув їх через стіл співрозмовникові.

І хоча Пуаро