Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
– Чесно кажучи, не знаю. Вона, поза сумнівом, ухвалила певне рішення і, було схоже, збадьорилася внаслідок цього.
– Рут ніяк не виказала, де збиралася зустрітися з цим паскудою – у Парижі чи в Єрі?
Кетрін похитала головою.
– Про це вона нічого не згадувала.
– Ага! – задумливо кинув ван Олдін. – Це дуже важливо. Що ж, час покаже.
Він підвівся й відчинив двері в сусідню кімнату. Пуаро та Найтон повернулися до них.
Кетрін відмовилася від запрошення поланчувати з мільйонером, тож секретар провів її вниз і посадив у авто, яке чекало напоготові. А коли повернувся назад, то застав детектива й ван Олдіна зануреними в розмову.
– Якби ми лише знали, – замислено говорив мільйонер, – яке саме рішення ухвалила Рут. Бо їх могло бути півдюжини. Можливо, вона збиралася зійти з потяга в Парижі і дати мені телеграму. А може, зібралася доїхати до півдня Франції і з’ясувати все з тим покидьком на місці. Ми блукаємо в темряві – у цілковитій темряві. Та все ж зі слів служниці нам відомо, що поява графа на вокзалі в Парижі вселила в неї і страх, і сум’яття. Бо, вочевидь, не входила до первинного плану. Ти згоден зі мною, Найтоне?
Секретар здригнувся.
– Даруйте, містере ван Олдіне. Я прослухав.
– Що, сниш наяву? – спитав той. – Це на тебе не схоже. Видно, та дівчина запаморочила тобі голову?
Найтон почервонів.
– А вона й справді мила, – промовив замислений мільйонер, – дуже мила. Ти помітив, які в неї очі?
– Їх неминуче помітив би будь-який чоловік, – відказав помічник.
Розділ двадцять перший
На тенісному матчі
Минуло декілька днів. Якось уранці, повернувшись із самітної прогулянки, міс Ґрей побачила Ленокс, яка в очікуванні посміхалася їй.
– Кетрін, тобі надзвонював твій кавалер!
– І кого це ти так називаєш?
– Новенького – секретаря Руфуса ван Олдіна. Ти, схоже, справила там неабияке враження. І стаєш серйозною серцеїдкою, подруго. Спершу Дерек Кеттерінґ, а тепер цей молодик, Найтон. Іронія долі в тому, що я досить добре його пам’ятаю. Він лікувався в шпиталі, який мати влаштувала тут під час війни. Я тоді була всього лише восьмилітньою дівчинкою.
– Він отримав серйозне поранення?
– Кулю в ногу, якщо я не плутаю – доволі таки підступна штука. Гадаю, лікарі трохи напартачили. Бо запевняли, що жодної кульгавості не залишиться, але коли він уже виписувався звідси, то все ж дуже сильно шкандибав.
Із вілли вийшла леді Темплін і приєдналася до них.
– Ти розповідаєш Кетрін про майора Найтона? – запитала вона. – До чого славний хлопчина! Я просто не одразу згадала його – їх же тоді було стільки! – але тепер усе так і зринає в пам’яті.
– Раніше майор був не того польоту птахом, щоб його пам’ятати, – сказала дочка. – Але зараз він секретар американського мільйонера – і це докорінно змінює справу.
– Люба! – видобула мати з м’яким докором у голосі.
– А з якого приводу він дзвонив? – поцікавилась Кетрін.
– Питав, чи не хочеш ти сьогодні вдень поїхати на теніс. Бо якщо так, він заїде по тебе автівкою. Ми з матір’ю радо прийняли запрошення від твого імені. Бо доки ти фліртуватимеш із мільйонеровим секретарем, мені може випасти шанс із самим мільйонером. Гадаю, йому близько шістдесяти, тож він якраз і шукає славне, миле, юне створіння – як я.
– І мені б хотілось познайомитися з містером ван Олдіном, – серйозно сказала леді Темплін, – про нього стільки розмов. Ці ділки-ковбої з Дикого Заходу… – її голос затнувся, – … так інтригують, – промурмотіла вона.
– Майор Найтон усіляко підкреслював, що запрошення виходить від його шефа, – промовила Ленокс. – І то повторив це стільки разів, що я запідозрила протилежне. Ви з ним, Кетрін, станете дуже гарною парою. Благословляю вас, діти мої.
Міс Ґрей розсміялася й пішла нагору перевдягнутися.
«Кавалер» прибув невдовзі після ланчу і мужньо стерпів вияви впізнання з боку леді Темплін.
А вже коли вони разом їхали в напрямку Канн, зауважив до Кетрін:
– Леді Темплін на диво мало змінилася.
– Ви про манери чи про зовнішність?
– І те, і те. Гадаю, їй добре за сорок, але вона й досі дуже приваблива жінка.
– Це так, – погодилася Кетрін.
– Я дуже радий, що у вас вийшло завітати сьогодні, – повів далі майор. – Там буде й мсьє Пуаро. Цей чоловічок такий незвичайний! Ви добре його знаєте, міс Ґрей?
Та похитала головою.
– Ми познайомилися з ним у потягу дорогою сюди. Я читала детективний роман і сказала щось із приводу того, наче в реальному житті так не буває. Я, звісно, й гадки не мала, хто переді мною.
– Він – дуже непересічна людина, – протягнув Найтон, – що й доводять його вкрай непересічні здобутки. Якась ледь не геніальність дозволяє йому докопатися до самої суті подій, але аж до кінця слідства ніхто й не здогадується, що він насправді собі думає. Я, пам’ятаю, гостював у одному будинку в Йоркширі, коли зникли коштовності леді Кленревон. Спершу все скидалося на звичайну крадіжку, однак зрештою місцева поліція зайшла в глухий кут. Я домагався виклику Еркюля Пуаро, пояснював, що лише він і може допомогти, але ті занадто вірили в Скотленд-Ярд.
– І чим усе скінчилося? – зацікавлено спитала Кетрін.
– Украденого так і не знайшли, – сухо мовив той.
– Ви справді настільки вірите в нього?
– Ще й як. Граф де ля Рош – досить спритний суб’єкт, який викараскався не з однієї халепи. Але, гадаю, в особі Еркюля Пуаро він нарешті знайшов гідного супротивника.
– Граф де ля Рош, – задумливо сказала Кетрін. – Ви дійсно думаєте, що саме він це зробив?
– Звісно. – Найтон спантеличено глянув на неї. – А ви хіба ні?
– О, так, – поспішливо промовила вона, – ну тобто я маю на увазі… якщо не сталося звичайної крадіжки в потягу.
– Авжеж, може бути й так, – погодився її співрозмовник, – але мені здається, що граф де ля Рош напрочуд добре підходить на роль підозрюваного.
– Та все ж у нього є алібі.
– О, алібі! – засміявся майор, і його обличчя розплилося у привабливій хлоп’ячій усмішці. – Ви зізналися, що читаєте детективи, міс Ґрей. Тож кому, як не вам, знати, що кожен, хто має залізне алібі, завжди викликає найбільшу підозру.
– Ви думаєте, що й у справжньому житті так само? – спитала Кетрін, і собі усміхнувшись.
– А чом би й ні? Художня вигадка ґрунтується на фактах.
– От тільки вона цікавіша за них, – зауважила жінка.
– Можливо. Хай там як, але на місці злочинця я був би зовсім не радий, що по моєму сліду йде сам Еркюль Пуаро.
– Як, напевно,