Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
Пуаро дає пораду
Мільйонеру знадобилося кілька хвилин, щоб сприйняти цю звістку. Він приголомшено витріщився на Пуаро. А маленький бельгієць спокійно кивнув йому.
– Так, – промовив детектив, – це змінює ситуацію, правда?
– Підробки! – Ван Олдін нахилився до співрозмовника. – І ви, мсьє Пуаро, весь час так думали? Весь час саме до цього й хилили? Ніколи не вірили, що вбивця – це граф де ля Рош?
– У мене були певні сумніви, – тихо відказав чоловічок, – і я вам про них говорив. Насильницьке пограбування та вбивство, – він енергійно похитав головою, – ні, таке складно собі уявити. Не в’яжеться це з особистістю графа.
– Але ви вважаєте, що він збирався вкрасти рубіни?
– Звісно. Щодо цього сумнівів жодних. Послухайте, я викладу вам своє бачення справи. Граф довідався про рубіни й розробив відповідний план. Вигадав романтичну історію про книгу, яку нібито пише, щоб спонукати вашу дочку взяти їх із собою. А сам запасся точними копіями. І з цього, погодьтеся, ясно, що він збирався здійснити підміну. Мадам, тобто ваша дочка, не була експертом із коштовностей. Пройшло б, імовірно, чимало часу, доки ця подія розкрилася б. А коли обман нарешті з’ясувався б – що ж, я не думаю, що вона пішла б у поліцію. Забагато таємного стало б явним. У графа ж бо залишалися її численні листи. О так, із його погляду, це дуже надійна схема – він, певно, вже вдавався до неї.
– Так, усе, здається, ясно, – замислено промовив ван Олдін.
– І узгоджується з особистістю графа де ля Роша, – додав детектив.
– Гаразд, але коли так… – запитливо глянув на співрозмовника американець. – То що ж, власне, сталося? Поясніть мені, мсьє Пуаро.
Чоловічок стенув плечима.
– Усе дуже просто, – мовив він, – графа хтось випередив.
Запала тривала пауза.
Ван Олдін начебто прокручував почуте в голові. А коли заговорив, то навпростець і без еківоків:
– Мсьє Пуаро, як давно ви запідозрили мого зятя?
– Із самого початку. У нього були мотив і можливість. Усім здавалося самоочевидним, що чоловік, якого бачили в купе мадам у Парижі – це граф де ля Рош. Я був і сам так подумав. Але тут вам трапилося згадати, що ви якось переплутали графа із зятем. Це вказувало на те, що вони однакового зросту й статури, а також мають схоже волосся. І тут у моїй голові зародилися цікаві ідеї. Мейсон прослужила у вашої доньки зовсім недовго, тож здавалося сумнівним, щоб вона добре знала містера Кеттерінґа в обличчя, оскільки на Керзон-стріт він не жив. Та й чоловік виявив обережність, відвернувшись від неї.
– І ви гадаєте, це він… убив Рут? – хрипко спитав мільйонер.
Пуаро швидко здійняв долоню.
– Ні-ні, цього я не казав – хоча така ймовірність існує – і то дуже сильна. Ваш зять опинився в безвиході, у глухому куті: йому загрожувало зубожіння. А це було єдине вирішення проблеми.
– Але навіщо йому красти коштовності?
– Аби його злочин скидався на типову крадіжку в потягу. Бо інакше підозра могла впасти на нього відразу ж.
– А коли так, то що він зробив із рубінами?
– Це ще треба буде з’ясувати. Існує кілька можливостей. У Ніцці є чоловік, що міг би допомогти – той, якого я показував під час матчу.
Він підвівся, і ван Олдін також устав та поклав руку на плече чоловічкові. А коли американець заговорив, його голос хрипів від емоцій:
– Знайдіть для мене вбивцю Рут – це все, про що я прошу.
Детектив випрямився.
– Залиште це Еркюлю Пуаро, – бундючно мовив він, – і не хвилюйтеся: я дізнаюся правду.
Бельгієць змів із капелюха порошинку, підбадьорливо всміхнувся мільйонеру й вийшов з кімнати. А все ж, коли він спускався сходами, самовпевненості на його обличчі поменшало.
– Усе це дуже добре, – пробурмотів про себе, – але існують труднощі. Так, неабиякі труднощі.
На виході з готелю чоловічок раптом зупинився. Навпроти парадних дверей був припаркований автомобіль. У ньому сиділа Кетрін Ґрей, і Дерек Кеттерінґ, який стояв поруч, про щось серйозно з нею розмовляв. За хвилину чи дві по тому машина від’їхала, а Кеттерінґ залишився стовбичити на тротуарі, дивлячись їй услід. На його обличчі застиг дивний вираз. Раптово й нетерпляче повівши плечима, він глибоко зітхнув і, обернувшись, виявив, що поруч стоїть Еркюль Пуаро. І мимоволі здригнувся. Обидва мовчки подивилися один на одного. Пуаро – невідривно та пильно, а Дерек – із якоюсь безтурботною зухвалістю. А коли останній, трішки звівши брови, зрештою заговорив, у його тоні чулася легка насмішка:
– Хіба не ясочка? – невимушено спитав він.
Його поведінка здавалася цілковито природною.
– Так, – задумливо протягнув Пуаро, – це влучний опис мадемуазель Кетрін. Бо ваша фраза – вона дуже англійська, а міс Ґрей і сама – достеменна англійка.
Дерек нічого не відповів – ані пари з вуст.
– І при цьому вона sympathique,[61] чи не так?
– Еге ж, – мовив Кеттерінґ, – таких, як вона, – небагато.
Сказав він це тихо, заледве не сам до себе. Пуаро значуще кивнув. А відтак нахилився до нього ближче та заговорив іншим тоном – стриманим і серйозним – іще незнайомим Дереку.
– Пробачте старому, якщо він скаже те, що може здатися вам, мсьє, зухвалим. Але я хотів би процитувати одне з ваших англійських прислів’їв. У ньому говориться: «Добре би розв’язатися зі старою коханою, перше ніж зв’язатися з новою».
Кеттерінґ сердито обернувся до нього:
– На що ви, в біса, натякаєте?
– Ви гніваєтеся на мене, – спокійно сказав детектив, – але я саме на це й чекав. А щодо мого натяку, то я натякаю, мсьє, що онде стоїть іще одна машина з дамою. Варто вам повернути голову, і ви її побачите.
Дерек озирнувся, і його лице потемніло від люті.
– Мірей, диявол її забирай! – буркнув він. – Зараз я…
– А чи мудро ви збираєтеся вчинити? – застережно запитав Пуаро. І його очі зблиснули м’яким зеленим сяйвом. Але Дереку було не до обачності. Від злості він втратив будь-яку обережність.
– Я повністю порвав з нею, і їй це відомо, – гнівно вигукнув Кеттерінґ.
– Ви то порвали, це так, та чи порвала з вами вона?
Дерек видав різкий смішок.
– Порве вона з двома мільйонами фунтів, аякже, – грубо процідив він. – Мірей боротиметься до останнього – можете на неї покластися.
Детектив здійняв брови.
– У вас світогляд циніка, – промимрив він.
– Та невже? – І Дерек широко посміхнувся, але якось невесело. – Я досить довго живу на світі, мсьє Пуаро, і знаю, що всі жінки більш-менш однакові. – Вираз його обличчя раптом пом’якшав. – Крім однієї.
Він із викликом витримав